Нічний репортер - Юрій Павлович Винничук
Глухе ридання захлиснуло її. Я позадкував до дверей. На порозі прошепотів:
— До побачення.
Вуличка була безлюдна і непривітна. Я рушив до свого авта. Відійшовши на сотню кроків, почув здалини гуркіт мотора і відступив у кущі бузку. Авто під’їхало до Бодьової хати, спинилося. Темно-синій «паккард». З нього вийшло двоє. Вочевидь, я вчасно попрощався зі старою. Жалібно зарипіли двері. Мабуть, папери, які вони добули, нічого не варті. Зараз почнуть допитувати стару, а вона, цілком можливо, скаже про мене. Я побіг до авта і за мить зник.
7
Я під’їхав до найближчої телефонної буди і намагався зв’язатися з Обухом, але його не було, моє повідомлення, що зараз на Городоцькій відбувається грабунок, було занотовано, але зі знудьгованого голосу секретарки я зрозумів, що, коли поліцейські туди поїдуть, буде вже запізно.
Вечоріло, коли я під’їхав до Академічної гімназії. Гнипом ми називали нашого історика — високого, сухорлявого й неймовірно занудного чоловіка, про якого ми склали пісеньку: «Що за рип, що за скрип? А я глип — лізе Гнип!» Він ще носив вічні рипучі черевики, які рипіли навіть тоді, коли він сидів за столом. Я припаркувався і зайшов досередини. Навчання вже закінчилося, возний[60] дзеленькав ключами, замикаючи двері класів.
— Ви до кого? — зміряв мене настороженим поглядом.
— Чи в бібліотеці хтось ще є?
— А є, є... Ви до Марти? — похитав головою. — Кілько вас, тих залицяльників? Та вже би ся женили, а то ходите, ходите...
— Власне відважився, — усміхнувся я до нього.
— О! — втішився він. — То не тягніть, бо дівка якраз на порі.
Я прочинив двері до бібліотеки й побачив незнайому дівчину, яка називалася Марта. Була невисокого зросту і в міру грубенька. Вона повернула до мене своє рум’яне пампулясте личко і промовила:
— Бібліотека вже не чинна.
— Знаю. Але спогад дитинства не дає мені спокою.
— Ви теж тут вчилися?
— Аякже. Чи Гнип ще вчителює?
Вона зраділа:
— А ви його не забули?
— «Що за рип, що за скрип?»
— «А я глип — лізе Гнип», — її очі розпромінилися. — Вже нє. Але часом приходить.
— В тих самих черевиках?
— Він з ними зрісся. А ви прийшли поділитися спогадами?
— Хочу зазирнути в одну книжку.
— Яку саме? Я вам принесу.
— Ні-ні, я хочу сам її знайти. Вона мусить стояти на тому самому місці.
— Правда? Що то за книжка?
— «Граматика української церковнослов’янської мови».
— Спиридона Кархута? — здивувалася вона.
— Чому ви так здивувалися?
— Бо сьогодні зранку був тут один пан і хотів поглянути на ту саму книжку. Хоча скільки я тут працюю, її ще ніхто не потребував. В нас її не вивчають. І він теж забажав сам її знайти. Дуже дивно, — вона тепер з підозрою поглянула на мене.
— Вона повинна стояти ось на тому стелажі на самій горі.
— Я знаю. Але я по драбині не полізу. Я вже раз гепнулася.
— Я радо це зроблю замість вас.
Я виліз на драбину, відшукав граматику, вийняв і побачив за нею маленького записничка, накрив його долонею і непомітно опустив до кишені сорочки. Потім розгорнув підручник. Карикатура на Гнипа зникла. Хтось її видер. Але я за свої збитки заплатив — отець Спиридон відшмагав мене різкою від щирої душі за те, що я поглумився над його підручником. Я поклав книжку на місце і спустився.
— І що то мало означати? — запитала дівчина. — Що ви там шукали?
— Я колись там намалював карикатуру на Гнипа. Мені кортіло поглянути, чи вона збереглась.
— І?
— Хтось вирвав картку.
Вона з недовірою подивилася на мене і зітхнула.
— Це навіть не смішно. У мене, знаєте, є підозра, що не книжка вам була потрібна.
— А що?
— Не що, а хто. І той зранку, і ви завітали сюди лише з однією метою — подивитися на мене. Хтось вам розповів, що є тут порядна дівчина на виданні. От ви й заметушилися, бо припекло парафію отримати, а кавалєрові не дадуть. Але запам’ятайте, — вона насупила брови, — я за священика не піду і на села не поїду.
Я вдавано зітхнув.
— Дуже шкода. Вся надія була на вас.
— Та ви вже так не побивайтеся. Є в мене товаришка, то та би пішла за священика аж підскакуючи. Коли ще зайдете? Я вас познайомлю.
Я подякував, поцілував їй ручку й покинув alma mater. Заїхати в центр мені не вдалося — польські академіки[61] зорганізували антиукраїнську демонстрацію і рушили з вулиці Лозинського[62] до пам’ятника Уєйського[63], де виголосили кілька промов, а потім подалися на Ринок і Руську, дорогою трощачи шиби в будинках греко-католицької капітули, у Волоській церкві та в українських інституціях і крамницях. Я якраз минав двох перекупок, які дивувалися з погрому:
— Дивіться, Павлова, шо то так дужу шкла по улицях! Мамуньцю кухана! Дивіт — ціла Руска вулиця!
— Матку Боска, в Вулоскій церкві тиж шиби нима! Йой нагла труїста[64] з полскими кадиміками!
— Ая, а так кричє фурт[65] пулякі, жи українців нима у Львові, якби їх ни булу, ту куму би кадиміки вікна били, га?
Мені захотілося побачити дівчину зі сніданкового покою. Я залишив авто на Хорунщині і підійшов до кнайпи вчасно, бо Ярина якраз вийшла і цокотіла мені назустріч. Була дуже здивована моєю появою.
— О! Це ви? А я вже думала — не прийдете. Невже ви до мене?
— А до кого ж? Таки до вас.
Вона рішуче взяла мене попід руку, і ми пішли у бік Ринку.
— А ви мені так і не сказали, як вас звати. — Я назвався. — Гарно, — відповіла вона. — Мар... Яр... І чим ви, Марку, займаєтеся?
— Я репортер.
— Невже нічний?
— Еге ж!
— О, я вас читала. Чому ж ви не підписуєтеся своїм іменем, а лише «нічний репортер»?
— Бо інколи пишу таке, за що можу отримати по голові або майхром в плечі.
— Жах. У вас небезпечний фах. Я читала, як ви просиджували вечорами в мордовнях, вистежуючи грабіжників. Ваша жінка буде нещасна.
— А то чому?
— Ну, та як! Сидіти вечорами, а то й ночами в хаті і чекати чоловіка? А він чи прийде, чи не прийде — не знати. Бо, може, його вже зарізали або так побили, що встати не годен... Жахіття.
— Ні, ще такого не було, щоб я не міг встати, хіба що...
— Хіба що? — насторожилася вона.
Але я не мав бажання розповідати їй, як лежав п’яний у фосі.
— Хіба що мені
