Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Не дуже мені гарно спалося тієї Ночі, бо я знала, що якийсь незнайомець вештається неподалік дому. Та й звістка про ймовірне припинення слідства викликала неприємне занепокоєння. Як це «закрити»? Отак відразу? Без перевірки всіх версій? А ці сліди? Чи звернули вони на них увагу? Адже загинула Людина. Як це, «закрити», до дідька?

Уперше відтоді, як тут оселилася, я позачиняла двері й вікна. Відразу стало задушливо. Неможливо було заснути. Стояв початок червня, Ночі були теплі й запашні. Я почувалася так, наче мене зачинили в котельні. Прислухалася, чи не почую кроків біля дому, думала, що може шарудіти поблизу, зривалася від кожного тріску гілки. Уночі найтихіші звуки здавалися гучнішими, перетворювалися на кашель, стогони, голоси. Мабуть, я була перелякана. Уперше, відколи тут оселилася.

Наступного дня вранці я побачила того самого Чоловіка з рюкзаком. Він стояв біля мого будинку. Спершу я помертвіла від страху, і рука сама потягнулася до сховку з газовим балончиком.

— Добридень. Пробачте, що турбую, — озвався він низьким баритоном, від якого завібрувало повітря. — Я хотів би купити трохи молока від вашої корови.

— Корови? — здивувалася я. — Молока від Корови в мене немає, маю із Жабки,[7] підійде?

Він був розчарований.

Зараз, удень, він видався мені доволі приємним. Сльозогінний газ був зайвим. Незнайомець мав на собі білу лляну сорочку з комірцем-стійкою, такі носили за старих, добрих часів. Зблизька виявилося, що він зовсім не був голомозим. Трохи волосся залишилося на потилиці, і він заплітав його в маленьку, тонку кіску, котра скидалася на бруднувату шнурівку.

— А хліб ви печете самі?

— Ні, — здивовано відказала я, — теж купую в крамниці внизу.

— Ага. Ну, добре, нехай уже.

Я вже пішла було до кухні, але обернулася, щоб сказати:

— Я вас бачила вчора. Ви спали в лісі?

— Так, я там ночував. Можна, я присяду? Трохи кістки болять.

Він виглядав неуважним. Сорочка на спині вся позеленіла від трави. Мабуть, він висунувся зі спальника. Я тихенько захихотіла.

— Може, вип’єте кави?

Він рвучко змахнув рукою.

— Я кави не п’ю.

На розумного він не виглядав. Якби був мудріший, то зрозумів би, що справа не в його кулінарних симпатіях чи антипатіях.

— То, може, скуштуєте пирога, — я кивнула на стіл, який ми нещодавно винесли з Дизем надвір. Там лежав пиріг з ревенем, я пекла його позавчора й майже весь з’їла.

— А можна скористатися туалетом? — запитав він таким тоном, неначе ми торгувалися.

— Звісно, — і я пропустила його до будинку.

Він пив каву і їв пиріг. Звався Борис Шнайдер, але власне ім’я вимовляв кумедно, протяжно — «Боороос». Тож я його так і назвала. У нього був м’який східний акцент, а звідки ця вимова взялася, Борос пояснив мені згодом. Він походив з Білостоку.

— Я ентомолог, — сказав він, з ротом, повним пирога. — Мене цікавить такий собі жук, реліктовий, рідкісний і дуже гарний. А ви знаєте, що живете в місці, яке є найпівденнішою точкою ареалу Cucujus haematodes, плоскотілки кровоколірної, у Європі?

Я цього не знала. Щиро кажучи, я зраділа так, ніби до нас прибув якийсь новий член родини.

— А як ця плоскотілка виглядає? — поцікавилася я.

Борос простягнув руку до пошарпаного брезентового мішка, обережно витягнув звідти пластмасову коробочку й сунув мені її під ніс:

— А ось так.

У прозорій коробочці лежав мертвий Жук. Невеликий, коричневий, звичайний на вигляд. Мені траплялося бачити дуже гарних Жуків. А цей, хоч як на нього дивись, анітрохи не був особливим.

— А чому він мертвий? — запитала я.

— Тільки не думайте, що я належу до тих любителів, які умертвляють комах, перетворюючи їх на експонати. Я знайшов його вже неживого.

Я пильно глянула на Бороса, намагаючись вгадати, на що він хворий. Ентомолог уважно оглядав мертві стовбури, спорохнявілі або зрубані, й шукав личинок плоскотілки. Рахував їх. Класифікував ці личинки, а результати записував у зошиті, підписаному так: «Поширення в лісах Клодзького графства[8] деяких видів сапроксилічних жуків, занесених до реєстру додатків II та IV Директиви біотопів Євросоюзу та пропозиції стосовно їхньої охорони. Проект». Я прочитала назву дуже уважно, і це позбавило мене потреби зазирати досередини.

За його словами, Держліс взагалі не усвідомлює того, що стаття 12 Директиви зобов’язує членів Євросоюзу розробити систему охорони біотопів та запобігати їхньому знищенню. Дозволяють вивозити з лісу дерева, де Комахи відкладають яйця, з яких пізніше вилуплюються личинки. А ті опиняються на тартаках та деревокомбінатах. Від них нічогісінько не залишається. Гинуть, і ніхто цього не помічає. Тому начебто й винних немає.

— Тут, у цьому лісі, у кожнісінькій колоді повно личинок плоскотілки, — сказав Борос. — Коли вирубують ліс, частину гілля спалюють. У вогонь летять галузки, де повно личинок.

Тоді я подумала, що кожну несправедливо завдану смерть треба якимось чином оприявнити. Навіть, якщо йдеться про комах. Смерть, якої ніхто не помітив, перетворюється на подвійну несправедливість. Тож мені сподобалося те, що робив Борос. Авжеж, він мене переконав, я цілковито була на його боці.

Я однаково збиралася на свій обхід, тому вирішила поєднати цікаве з корисним і подалася з Боросом до лісу. За його допомогою дерева відкрили перед моїми очима свої таємниці. Звичайні пеньки виявилися справжнісінькими царствами Створінь, які прокладали коридори, влаштовували комори, переходи й складали туди свої дорогоцінні яйця. Личинки, може, не виглядали надто гарними, але мене зворушила їхня довірливість — вони доручали своє життя деревам, не підозрюючи, що ці величезні непорушні Створіння настільки вразливі, а до того ж залежать від волі людей. Важко було уявити, як личинки гинуть у вогні. Борос піднімав підстилку й показував мені інші рідкісні види: Жук-самітник, Жук-точильник — хто б міг подумати, що він сидить тут, під корою, Золототурун Золотоблискучий — ага, ось, як він зветься; я стільки разів його бачила, проте досі він залишався для мене блискучим анонімом. Карапузик Чорний, гарний, наче краплинка ртуті. Рогач Малий. Цікаво. Добре було б називати дітей іменами Жуків. А також Птахів та інших Тварин. Жук-Дубовик. Дубовик Ковальський. Дрозофіла Новак. Турун Душейко. Це лише ті, чиї назви я запам’ятала. Боросові долоні робили паси, креслили таємничі знаки і — гульк — з’являлася якась Комаха, личинка, яєчка, складені гроном. Я запитала, які з них є корисними, і Борос страшенно обурився.

— З точки зору природи немає істот корисних і некорисних. Це лише дурні вигадки людей.

Він прийшов увечері, після Смерку, бо я запросила його на нічліг. Якщо вже йому ніде переночувати… Постелила йому у вітальні, але ми ще