Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

у цій кімнатці він склав «Осінню пісню», «Фермопільську оду», «Гондольєр, що помирає». А як же він, Великий Поет? Та його вже немає більше з нами. Він висох у двадцять три через сухоти осьдечки, просто на цьому ліжку. А погляньте на фортеп’яно, воно й досі відкрите, достоту, як він його лишив того дня, останнього на цій землі, бачите? На ньому й досі видно краплину крові, що впала з його змарнілих, зблідлих губ, коли в останню мить життя він грав «Криваву прелюдію». Ця кімнатка зберігає згадку про його коротку земну путь, те, як схилявся він над своїми вистражданими чернетками. А де ж чернетки? У бібліотеці Римської колегії, глянути на них можна лише з дозволу його діда. А де ж дід? Помер, царство душі його».

Осатанілий, я побіг коридором до вікна і, визирнувши на подвір’я, загорлав, звучи Амалію:

— Чи ж таке можливо, — лементував я, — що в моїй кімнаті немає ані моїх книг, ані іграшок, ані жодної іншої речі, що нагадувала б про моє там перебування?!

— Але ж пане Ямбо, ви жили там, коли ще вчилися в університеті! Вам тоді було років з шістнадцять-сімнадцять. І що, ви гадали, що й досі гратиметеся дитячими іграшками? І як вам таке спало на гадку тепер, півстоліття ж минуло?

— Та дарма. Але як щодо дідового кабінету? Там же, напевно, було до біса речей. Де ж вони всі поділися?

— Нагорі, на горищі, все забрали на горище. Ви пригадуєте, де у нас горище? Воно схоже на цвинтар і наганяє на мене сум, тому я піднімаюся туди лише задля того, щоб поставити блюдечка з молоком. Навіщо? Бо як трійкові наших котів закортить молочка, то вони й побіжать нагору, а мимохідь і мишенят поганяють. Це ваш дідусь вигадав. Казав, що на горищі багато книг та газет, тож треба якось мишам прочуханки давати, бо, знаєте, у селі що не роби, а вони все своє... А як ви виростали, всі речі помалу переїжджали на горище, ваші і маленької панночки, вашої сестрички. А як ваші дядько з тіткою доклалися до старого крила... звісно, моя хата скраю, але краще б вони нічого не чіпали. Та вони все перекроїли. Наказали все хламіття віднести на горище. Певна річ, що той поверх, де ви зараз стоїте, став скидатися на цвинтар, а коли ви повернулися сюди з пані Паолою, ніхто не хотів морочитися з тими кімнатами, тож ви перебралися до іншого крила. Звісно, воно не так подібне до панських шат, але з ним легше було впоратися, тож пані довела його до ладу, надавши їм божеського вигляду...

Отже, якщо я хотів, зайшовши до цього старого крила, опинитися у печері Алі-Баби, що кишить старовинними амфорами, вщерть повними золотих монет, і літаючими килимами, які самі стеляться під ноги, то ми з Паолою обоє пролетіли. Скарбниця виявилася порожньою. Може, мені варто піднятися на горище, повернутися сюди з усім тим старим мотлохом і розкласти все так, як було колись? Так, але для цього я маю знати, як було колись, — для чого ж ще я затіяв усю цю клопітню, як не для того, щоб це згадати?

Я знову пішов до дідівського кабінету і лише зараз зауважив, що в кутку на столику стоїть програвач. Не якийсь там допотопний грамофон, а нормальний програвач із вбудованими динаміками. За дизайном, десь п’ятдесятих років. На сімдесят вісім обертів. То що, дідусь, значить, слухав платівки? Певно, збирав їх так само, як і інший мотлох? Тоді де ж вони? Теж на горищі?

Я почав гортати французькі журнали. Друк розкішний, у квіткових орнаментах, кожна сторінка виконана як мініатюра, а ще — кольорові ілюстрації у стилі прерафаелітів — блідолиці пані ведуть бесіду з лицарями Святого Ґраалю. Усередині журналів — розповіді і статті, тексти, обрамлені віньєтками із плетеним лілієподібним стеблом, а поряд — світлини з жіночою модою, але вже у стилі «арт деко» — неприродно сухоребрі панянки, стрижені під хлопчиків, убрання з шифону чи з вишивкою шовком на шовку, із заниженою талією, відкритою шиєю і широким вирізом на спині. Вуста криваво-червоні, як свіжа рана, тримають довгий мундштук, випускаючи ліниві блакитнуваті димові хмаринки, пані вбрані у дамські капелюшки з вуаллю. Тодішні художники вміли передати аромат жіночої пудри.

Іноді журнали ностальгічно згадували стиль «ліберті», що лише недавно минув, досліджували те, що було в моді ще зовсім недавно, і те, що мало стати криком моди незабаром. Гадаю, легка патина минувшини надавала більшої шляхетності новинкам з цих журналів для майбутніх Єв.

Але мене більше полонили Єви далеких часів, від їхніх образів моє серце летіло навскач. І ніякого таємничого полум’я. Звичайнісінька тобі тахікардії! від ностальгії за теперішнім.

Я побачив профіль жінки з золотавими косами, ледь уловимий аромат янголятка, що зійшло з небес. Подумки я продекламував:

Твій образ — то образ болю і печалі.

В руках твоїх на довжелезних стеблах

Божественно бліді лілії зів’яли.

Як свічки віск, розтали.

Мов подих нескінченного нездоланного горя,

Від пальців твоїх лине їх легкий аромат.

А від яскравих шат, що ятрять душу і труять кров,

Безмежно лине мука і любов[141].

На бога, я, ймовірно, бачив цей образ тисячу разів, у дитинстві, юності, молодості, може, навіть на порозі зрілості, і він викарбувався у моєму серці. Отже, я знав Сибіллу невимовно давно, а кілька місяців тому я лишень упізнав її. Але те пізнання розбудило в мені з новою силою не лише ніжність — воно стискає мені серце. Можливо, я так само почувався і тоді, коли ми з Сибіллою зустрілися вперше: я відразу поставився до неї як до предмета своєї любові, бо для мене таким предметом уже був ось цей образ. Пізніше, після свого пробудження, я приписав нашим стосункам те, чого жадав, коли ще ходив у коротких штанцях. Отже, між нами з Сибіллою не було нічого, нас поєднував лише цей образ?

А що як, окрім обличчя з цієї картинки, ніщо й ніколи не поєднувало мене з усіма жінками мого життя? Що як я лише гнався за обличчям, яке побачив колись у дідовому кабінеті? Раптом дослідження мого минулого почали набувати зовсім іншого сенсу. Це вже була не просто спроба пригадати події, що передували від’їзду із Солари, хоч