Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Амалія, мабуть, пішла у селище ще рано-вранці. Вчора віконниці були зачинені, а зараз вони були розкриті саме настільки, аби світла в кімнатах і коридорах було якраз удосталь для того, щоб бачити, куди ступати. Та навіть незважаючи на те, що час від часу Амалія провітрювала приміщення, затхлий запах усе одно лишався. Але геть такий, як випускають старі меблі, балки на стелі, котрий буває від старих полотняних укривал на кріслах (хіба не на таких сидів Ленін?).

Хай там як, облишмо мої пригоди з відмиканням дверей, позаяк від них я почувався смертником у Алькатрасі. Сходи вели до великої зали, щось на кшталт добре вмебльованої вітальні, де стояли крісла, що точно були ще за часів Леніна. На стінах у доладних рамках висіло кілька жахливих пейзажів під дев’ятнадцяте століття, написаних олійними фарбами. Я, звичайно ж, гадки не маю про дідові художні смаки, але зі слів Паоли, він був цікавим колекціонером; проте навряд чи йому могла подобатись така мазанина. Мабуть, це родинні реліквії. Певно, хтось із моїх прадідів чи прабабусь управлявся у живописі. Поза тим, у напівтемній кімнаті ті картини здавалися просто темними плямами на стінах, тому, може, й правильно, що вони висять подалі від людського ока.

Із зали вели кілька виходів. Один з них вів на єдиний балкон з фасадного боку, на той, що над парадними дверима, а два інших — у коридори, що проходили старою частиною будівлі. Вони були широкі, похмурі і темні, а стіни вздовж усього коридора були прикрашені старими кольоровими гравюрами. У коридорі праворуч можна було побачити Imagérie d’Epinal[133], що зображали різноманітні історичні події: «Bombardement d’Alexandrie», «Siège et bombardement de Paris par les Prussiens», «Les grandes journées de la Révolution Française», «Prise de Pékin par les Alliées», а інші були іспанськими: «Los Orrelis», «Collection de monos filarmonicos», «Mundo al rêvés»[134]. А на двох гравюрах були вибиті алегоричні сходи людського життя. На першій були зображені чоловіки, а на другій — жінки. На найнижчій сходинці розташовувалась колиска і малята у підтяжках, а далі поволі-поволі, подібно до олімпійського подіуму, сходи здіймалися від прекрасних розпашілих красунь до зрілої дами. Ця сходинка була найвищою. А опісля сходинки знову поволі спускалися вниз, зображаючи на кожній сходинці п’єдесталу щодалі старших людей, аж до найнижчої сходинки, де, як за Сфінксом, стояла істота на трьох ногах: на двох покручених кістлявих кінцівках з ціпком, а поряд на неї вже чекала Смерть із косою.

Перші двері у коридорі вели до просторої старовинної кухні, де стояла величезна піч, а з каміна й досі звисав мідний посуд. Таким начинням користувалися за сивої давнини. Мабуть, воно дісталося у спадок ще від дідового прадіда. Наразі всі ці речі вже були антикваріатом. Крізь прозоре скло серванта я побачив квітчасті тарілочки, кавники, чашки для кави з молоком. Я інстинктивно почав шукати очима підставку для газет, ймовірно, був упевнений, що вона тут була. І я її знайшов. Вона висіла обабіч вікна. Зроблена з дерева, на якому випалені палаючі маки на жовтому тлі. Коли під час війни була нестача дров і вугілля, ми, певно, ховалися саме у цій кухні, бо, мабуть, вона була найтеплішим місцем у будинку. Хтозна, скільки вечорів я просидів у цій кімнаті...

Я пройшов далі, у лазничку. Вона теж була старезна. Я побачив величезну, невимовно велику ванну й криві крани, що були більше схожі на колонки. А замість зливальниці, здається, стояли чарки. Я спробував відкрити воду. По кількох потугах з крана потекла жовта гидота, яка почала прозорішати, лише коли я проточив її кілька хвилин. Унітаз і чарки чомусь нагадали мені Королівські терми кінця «отточенто».

Крім лазнички, там була ще одна кімната. Останні двері вели до просто вбраної кімнати із зеленуватими меблями, прикрашеними метеликами, і односпальним ліжком, де, обіпершись на подушку, сиділа лялька Ленчі[135]в дамському костюмі з намальованим обличчям. Це обличчя мало такий веселий вигляд, який тільки буває у полотняних ляльок, зроблених у стилі «новіченто».

Певна річ, це була кімната моєї сестри. Те ж саме засвідчили сукні, які я знайшов у шафі, хоча скидалося на те, що всі інші речі звідси повиносили, а саму кімнату зачинили назавжди. У кімнаті тхнуло сирістю.

Коридор закінчувався великою шафою, що стояла вглибині. Кімната Ади була в ньому останньою. Я відкрив шафу. Всередині ще відчувався різкий запах камфори, а на полицях лежали акуратно складені вишиті простирадла, укривала і стьобана ковдра.

Я знову пройшов коридором аж до вітальні і повернув до іншого коридору, що вів ліворуч. Стіни цього коридору прикрашали німецькі гравюри дуже акуратної роботи, «Zur Geschichte der Kostüme»[136] — так називалася серія. Чудові жінки з островів Борнео, гарні представниці Яви, китайські мандарини, слов’яни з Шибеника з такими ж довгими трубками, як і їхні вуса, неаполітанські рибалки і римські розбійники, що тримали тромбони, іспанці із Сеґовії та Аліканте. А ще там були історичні костюми: візантійських імператорів, пап і лицарів з феодальної епохи, тамплієрів, дам чотирнадцятого століття, євреїв-крамарів, королівських мушкетерів, списоносців і наполеонівських гренадерів. До кожного сюжету німецький гравіювальник підібрав відповідний парадний одяг, тому не лише багаті і впливові персонажі були обвішані коштовностями і мали при собі пістолі з розписаним арабесками руків’ям, а й найзлиденніший африканець чи звичайний простолюдин без копійки за душею на талії носили цвітасті стрічки, плащі, старі потріпані капелюхи, прикрашені пір’ям, і різнобарвні чалми.

Можливо, саме завдяки цим гравюрам, що висіли на стінах коридору майже на чесному слові й повицвітали від сонячних променів, що освітлювали їх багато років, а не пригодницьким книжечкам я вперше зрозумів те різнобарв’я й різноманіття людських рас. Може, саме ці гравюри відкрили моїм очам екзотичність світу. «Раси і народи світу», — промовив я вголос, а сам подумав про волохату вульву. Цікаво, чого б це?

Перші двері вели до їдальні, якій теж передувала вітальня. У кімнаті стояли два стилізовані під п’ятнадцяте століття буфети, з округлими і ромбовидними різнокольоровими стеклами, кілька крісел у стилі «Савонарола», неначе просто з «Вечері жартів»[137], і люстра із кованого заліза, прикріплена прямовисно до столу. Не знати чому я промовив: «Каплун та королівський суп». Пізніше я спитав Амалію, чому на столі у старій їдальні має бути «каплун і королівський суп», і що таке взагалі «каплун»? Жінка розповіла, що