Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Перші враження. По-перше, парко, втім, це природно, адже я під дахом. Далі світло: воно ледве просочується частково крізь слухові вікна, які можна помітити з начільного боку будівлі та які захаращені різноманітним хламіттям, що накуплене поряд. А тому вони видаються чимось на кшталт жовтуватого прошарку, у котрому безладно метушаться корпускули, а отже у навколишній темноті відбувається така сама метушня: монади, сім’я первісних атомів у броунівському русі, тільця, що рояться у безвісті, — хто ж про них писав, Лукрецій? Час від часу сонячний промінь відбивається у скельці хисткого буфета чи широкому обрамленому дзеркалі, котре, якщо глянути на нього з іншого боку, ніби прихилилося до стіни, і навколо починають стрибати сонячні зайчики. А іноді промінчики пробиваються крізь віконця верхнього світла, потьмянілі через краплі дощу, що омивали скельця знадвору, вкривши їх зашкарублими намиваннями дощу — землею, листям, — крізь які ще досі могло пробиватися сонячне проміння, лишаючи на долівці яскраво-світлі плямки.
Врешті, різноманіття барв. Завдяки горищним балкам, то тут, то там нагромадженим ящикам, картонним коробкам, залишкам розламаних комодів, на піддашші почуваєшся, як у теслярській майстерні — навколо переважають найрізноманітніші відтінки коричневого: від жовтого, як чиста нефарбована деревина, блідо-сірого відтінку клена чи темно-коричневого від облупленого лаку на комодах до кольору, слонової кістки з папірців, що вивалюються з коробок.
І якщо підземелля — це ворота пекла, то горище провіщає дещо потьмянілий рай, де у запорошеному сяйві сонця блукають привиди. Смарагдово-зелені Єлисейські Поля, у яких, однак, немає жодної зеленої цятки, а тому, потрапивши сюди, почуваєшся чи то в засохлому тропічному лісі, чи то в очеретяних хащах, чи то в занадто паркій сауні. Раптом я подумав, що не лише льохи подібні до материнської утроби з навколоплідними водами, горища теж сповнені її життєдайним, майже цілющим теплом. У цьому заллятому світлом лабіринті, де варто лишень збити кілька плиток черепиці, і опинишся просто неба, віє ароматом затхлості, затишку і безтурботності.
В іншому крилі мені вже не було так спекотно, власне, надмірне тепло більше не турбувало, тому що я очманів від можливості пізнати всього себе. Бо мій скарб Кларабелли, поза всіляким сумнівом, був захований саме в цьому місці, от тільки копати мені доведеться значно довше, та й де встромити лопату — це для мене було цілковитою загадкою.
Мені довелося обібрати чимало павутини, бо котики переймалися мишками, а от павуками ніколи не переймалася навіть Амалія. Якби я не порушив спокою цього царства, природний відбір торжествував би у цьому куточку світу й надалі. Павучки народжувалися б і помирали, їхні павутинки помалу скніли, і так тривало б довіку.
Я почав шарудіти на полицях, ризикуючи повалити додолу нагромаджені на них коробки. Вочевидь, у своїх колекційних потугах дід не гребував баночками-скляночками, особливо якщо вони були різнобарвні чи металеві. Ось розмальована жерстянка, ось коробка з-під печива «Вамар» з амурчиками на гойдалці, коробка від пігулок «Арнальді», а ось — бляшаночка з-під брильянтину «Колдінава» із золотавими бортиками і рослинним орнаментом, ось — коробочка з-під пір’їнок «Перрі», ось блискуча кришечка від олівчиків «Пресбітеро», досі рівнесенько складених за кольором, як у патронташі. Овва, а осьдечки бляшанка з-під какао «Тальмоне. Літня пара»: бабуся дбайливо пригощає усміхненого дідуся корисним напоєм. Дід — такий собі шкарбун, що зодягнений в мундир, котрим франтували ще до Великої французької революції. Несподівано я побачив у цьому літньому подружжі діда й бабу, яких заледве знав.
І ось мені втрапила до рук коробочка, на око десь кінця дев’ятнадцятого століття — шипучки «Бріоскі». Добродії помалу посьорбують з бокалів водичку, чемно принесену граційною покоївкою. Мої руки все згадали самотужки. Спочатку берете один пакуночок з білим м’якесеньким порошечком і висипаєте все до дрібки у горлечко пляшки з проточною водою. Добряче все колотите, щоб суміш стала однорідною і порошок не прилипав до горлечка. Потім черга наступного пакуночка — із зернистим, як дрібні кристалики, порошком. Цього разу сипати треба швидко, бо суміш відразу починає грати, тому треба поспіхом закрити пружинну кришечку. Далі — чекаєте на хімічне диво в тому первісному бульйоні, поки суміш перебушує, поки перестане прориватися крізь щілинки у гумовій прокладці. І от буря вщухла, шипуча вода готова до вжитку. Столова вода, дитяче шампанське, мінералка домашнього приготування. Я промовив: «Вода Віші».
Потім мої руки пробудили дещо інше: я намацав ще одну коробку. Безсумнівно, вона побачила світ пізніше попередньої. Як часто я відкривав її, перш ніж ми всі сідали за стіл. А малюнок був цілком тотожним: ті ж самі добродії посьорбують, розтягуючи насолоду, життєдайну водичку, одначе на столі непримітно стояла така сама коробочка, як та, що у мене в руках. На ній знову ж таки зображалися ті ж самі добродії, що попивають водичку біля столу, на якому стоїть така ж самісінька коробочка з добродіями, що — і без кінця-краю... Тож малим хлопчиною я завжди знав напевне, що, варто мені взяти лупу чи потужний мікроскоп, і перед моїми очима постануть інші бляшанки чи коробочки — байдуже, адже за таким самим принципом en abime — «до нескінченності» — влаштовані китайські скриньки і російські матрьошки, на котрих були б зображені цілком тотожні бляшанки чи коробочки. Безмежжя, яке пізнали дитячі оченята, перш ніж познайомилися з парадоксом Зенона[146]. Безкінечний біг за недосяжною метою, де ані черепаха, ані Ахіллес не дісталися б останньої коробочки, останнього джентльмена, останньої покоївки. Метафізики нескінченності й обчислення безкінечно малих величин ми вчимося ще в дитячі роки, тільки тоді все це ще підсвідоме. І видається чи то Безкінечним поступом, чи, навпаки, жахливим передвісником Вічного повернення, знаменням епох, що хапають одна одну за хвіст, бо, діставшись останньої коробочки, якби навіть така існувала, можливо, у тому вирі ми могли б побачити власну особу, що притискає до грудей найпершу коробочку. Бо ж чому тоді я обрав професію антиквара-букініста, як не заради того, щоб напевне знати її точку відліку: день, коли Ґуттенберґ надрукував у Майнці першу Біблію. Так ти принаймні знаєш, що до цього моменту нічого не існувало, чи, радше, існувало дещо, але зовсім інше. Знаєш, що можеш спинитися. Бо інакше ти б не старожитні книжки продавав, а розшифровував манускрипти. Ти обираєш заняття, знаючи, що воно виникло п’ять з половиною століть тому, і робиш це лише через те, що малям фантазував про нескінченність у коробочках з-під «Води Віші».
