Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Я взявся читати (чи радше знову перечитувати) цю книжку, просидівши за нею до самісінького вечора. Спочатку читаючи, я ходив, потім присів і, поклавши книжку на коліна, притулившись спиною до стіни, геть забув про плин часу. Я просидів так, аж поки із забуття своїм криком мене не вивела Амалія:
— Господи, ви угробите собі очі, навіть ваша бідолашна матінка вас попереджала, чи ви забули? Боже милосердний, сьогодні ж така чудова днина, іншої годі й бажати, а ви навіть носа з горища не показуєте. Ви навіть не прийшли до мене на обід. Ну ж бо, вставайте, вже час вечеряти!
Отже, я знову повторив старий ритуал. Я був зовсім виснажений. Повечеряв, як хлоп’я, котрому ще треба рости й набиратися сил, і мене звалив сон. Паола казала, що зазвичай, перш ніж заснути, я довго читав, але цього вечора — жодної сторінки, точнісінько за матусиним наказом.
Я враз задрімав. І марив я узбережжям і хвилями південних морів, посмугованими кремом, неначе довжелезними нитками, по тарілці з ожиновим варенням.
7. Вісім днів на горищі
Що я робив останні вісім днів? Здебільшого читав, сховавшись на горищі, хоч дні у моїй свідомості перемішалися. Пригадую лишень, що читав я, як очманілий, усе підряд.
Проте я читав не все до цятки. Гортаючи деякі з книг, я немов пролітав над землею і в цьому польоті вже знав, що в них написано. Наче за одним-єдиним словом тягайся ще тисяча, немов розпускався м’ясистий пуп’янок, як у тих японських квітах, котрі кладуть у воду, щоб вони розпустилися. Ніби слова самі по собі сочилися у мою пам’ять, щоб не залишати на самотині Едіпа[143] та Ганса Касторпа[144]. А подекуди у мене в голові неначе траплялося коротке замикання й однісінький малюнок виливався у три тисячі слів. А іноді я читав помалу, насолоджуючись кожним висловом, кожним уривком, кожним розділом. Можливо, у такі миті я переживав ті ж самі емоції, яких зазнав тоді, уперше читаючи рядки, які вже давно забув.
Дарма говорити про все різноманіття таємничого полум’я, легкі напади тахікардії, про те, як несподівано до мого обличчя приливала кров — і все це через прочитані рядки. А потім за мить воно знову зникало так само швидко, як і з’являлося, поступаючись місцем чимраз новим припливам приємного тепла.
Довгі вісім днів я, нехтуючи сонячними промінчиками, сходив на горище і лишався там, аж поки сонце не опинялося на вечірньому прузі. У полудень Амалія, яка попервах неабияк лякалася, не знаходячи мене на місці, приносила мені нагору хліба й ковбаси чи сиру, пару яблук і пляшку вина. («Святий Боже, це нещасне створіння знову захиріє, і що ж тоді я скажу пані Паолі, благаю, зійдіть хоч заради мене, бо ж ви геть осліпнете!») Вся в сльозах, жінка знову полишала мене, а я, вижлуктивши геть усю пляшку до дна, сп’янілий, продовжував далі гортати сторінку за сторінкою і вже, певна річ, був неспроможний зв’язати в одне, що було перше, а що — потім. Час від часу я сходив униз, тримаючи під пахвою стос книжок, і знаходив собі прихисток деінде, аби не почуватися ув’язненим на піддашші.
Перш ніж знову зійти на горище, я телефонував додому і розповідав про свої успіхи. Паола хотіла знати, що я відчуваю, перебуваючи тут, але я поводився обачно: «Звикаю до нових місць, погода тутечки просто чарівна, тож я багато часу проводжу на свіжому повітрі, гуляю. Амалія мене просто зачарувала». Вона питалася, чи прогулявся я вже до місцевої аптеки, щоб мені виміряли тиск. «Це потрібно робити кожні два чи три дні. З такими речами, як у твоєму випадку, не жартують. Але найважливіше — щоранку і щовечора не забувати ковтати пігулки».
Мене гризли докори сумління, але, виправдовуючись професійною цікавістю, я тут-таки набирав номер студії. Сибілла досі працювала над каталогом. За два-три тижні він має піти на верстку. Вислухавши купу теплих, підбадьорливих слів, я клав слухавку.
Я досі питав себе, чи відчуваю щось до Сибілли. Дивовижно, та перші ж дні у Соларі перевернули все зовсім по-інакшому. Тепер ця золотокоса дівчина видавалася мені далеким спогадом дитинства, а от те, що я помалу пізнавав завдяки книжкам, ставало моїм теперішнім.
Амалія сказала, що на горище ведуть сходи у лівому крилі. Я враз уявив собі старі дерев’яні гвинтові сходи, але, на мій подив, сходинки виявилися виточеними з каменю і дуже зручними. І як я второпав пізніше, інакше й бути не могло, бо ж як інакше вони б знесли туди увесь той мотлох з дідового кабінету?
Наскільки я міг згадати, на горищі я ніколи не був. Та, власне, як і у льосі. Звісно, про льохи багато чого кажуть: вони бувають підземні, похмурі, сирі, там завжди холодно, і треба брати із собою свічку чи ліхтарик. Старовинні готичні романи багаті на потаємні підземелля, де похмурими криптами кружляє монах Амброзіо[145]. Природні льохи-підземелля, як печера Тома Сойєра. Загадкова сила темноти. У всіх будинках є льох, але не в усіх є горища, передусім, якщо це міський будинок з пентхаусом. Проте жодної розповіді, в якій би йшлося про горище, у світовій літературі немає. То як тоді назвати оце? Вісім днів на горищі? Так, мені пригадалася назва, але більше — ні слова.
Одначе попри те, що я не обійшов усе горище у цьому будинкові за раз, цілком зрозуміло, що воно простягається над усіма трьома крилами будівлі. Вхід знаходиться з фасадного боку, а далі піддашшя йде вглиб, де простір розбивається на стежини, розділяючи горище частково стінами, частково старими металевими стелажами чи пошарпаними комодами на своєрідні сектори, коридори безкінечного лабіринту. Пройшовши ліворуч
