Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

Подумки я сказав собі: Ямбо, ти маєш паперову пам’ять. В її основі не нейрони, а паперові сторінки. Можливо, колись з’явиться така електронна чудасія, що дасть можливість за допомогою комп’ютера подорожувати сторінками всіх без винятку книг, які колись створила людина від самого початку віків і аж дотепер. Лише одним натисканням клавіші можна буде переходити від однієї до іншої, навіть не знаючи більше, де ти і хто ти такий. І тоді всі стануть такими ж, як ти.

Тим часом, очікуючи на таке юрбище так само безталанних товаришів, я пішов спати.

Я майже провалився у сон, як тут почув, що мене хтось кличе. Він запрошував мене до вікна, нав’язливо шамкаючи «в-ш-ш-ш». Хто ж міг звати мене знадвору, вчепившись за віконниці? Я враз розчинив їх і встиг лише зауважити, як у глупу ніч тікала біляста тінь. Пізніше Амалія пояснила мені, що то був пугач. Вони полюбляють жити на горищах і у водостічних жолобах порожніх будинків, але щойно відчують, що там хтось є, враз змінюють свій прихисток. Як прикро. Але чому той пугач-втікач пробудив у мені відчуття, яке я описав Паолі, як «таємниче полум’я»? Той пугач, чи будь-який інший з його побратимів, ймовірно, були частиною мене самого. Ймовірно, вони будили мене і раніше, щораз утікаючи у непроглядну ніч. Недолугі привиди дурбецала. Дурбецала? А ось це слово я напевне дізнався не з енциклопедій. Отже, воно прийшло до мене зсередини чи з далекого дитинства.

Спав я тривожно. У якусь мить я прокинувся від сильного болю в грудях. Перше, що мені спало на думку, — це інфаркт. Адже відомо, що все починається саме так. Потім я без жодних роздумів устав і автоматично пішов шукати пакетик, у який Паола поклала мої ліки. Я випив «Маалокс». Отже, «Маалокс» — значить, у мене гастрит. Так, якщо з’їсти, що не треба, завжди починається напад гастриту. Хоча насправді я просто переїв. Паола попереджала мене, щоб я шанувався і не їв надміру. Поки вона була поруч, то стояла цербером над моєю душею, але тепер треба вчитися контролювати себе власними силами. Амалія нічим би мені не зарадила, бо за звичками сільських людей гарно попоїсти — це завжди на добро, а погано лише тоді, коли їсти немає геть нічого.

Скільком речам я ще мушу вчитися...

6. Новітній словник Мелці

Я зійшов до села. Підійматися вгору, повертаючись назад, було важкувато, але я добренько погуляв і відчув приплив сил. Добре, що я прихопив з міста кілька пачок «Житан», бо тут продають лише «Мальборо лайт». Сільський люд, що тут скажеш.

Я розповів Амалії про пугача, що прилітав уночі. Проте, коли я сказав, що птаха видалася мені привидом, жінка навіть не усміхнулася, а стала серйозною:

— Ні де бо, пугачі — гарні птахи, вони нікому не заподіють лиха. Але отам унизу, — і вона кивнула на схили ланґійських пагорбів, — от там живуть ще й відьмачки. Хто такі відьмачки? Мені навіть лячно про них говорити, але бідолашний тато завжди розповідав про них купу різних історій. Та ви не турбуйтеся, вони сюди не приходять, а лишаються там лякати неосвічених селян. Відьмачки не чіпають паничів, які принаймні знають, як змусити їх злякатися і тікати так, щоб аж волосся сторчки стояло. Відьмачки — це лихі жінки, які з’являються ночами. А якщо надворі злива чи туман, їм ще й краще, бо тоді вони немов риби у воді.

Амалія не хотіла більше про них говорити, але позаяк вона заговорила про туман, я спитав, чи часто він тут буває.

— Чи часто? Свята Маріє, та я б сказала, що аж занадто. Іноді, як визирнути з одвірка, крізь туман не видно, де починається стежина! Та що там казати, не видко навіть подвір’я, а якщо в хаті хтось є, то у вікні світиться так, немов від звичайної свічки. Навіть коли туман не підіймається до нас, звідси видно огорнені ним гори. Якийсь час узагалі нічого не розгледіти, потім неначе щось виринає з туману, чи глечик, чи обриси каплички, а потім знову все біле-білісіньке, немов низовиною хтось розлив відро з молоком. Тому, залишаючись тут у вересні, ви дуже ризикуєте, адже, окрім червня і серпня, у цих місцях увесь час стоїть туман. У низовині, там, у містечку, живе один неаполітанець, на ім’я Сальваторе, який ще років двадцять тому приїхав сюди працювати, адже ви знаєте, як бідують люди на півдні, так от він досі не призвичаївся до наших туманів. Каже, що у них на Водохрещу і то краща погода. Ви не повірите, скільки разів він звалювався у гірські струмки, губився у полі, а ми ходили шукати його вночі з ліхтарями. Та я нічого не кажу, вони, певно, добрі люди, хоч і не такі, як ми.

Навколо безлюддя мовчазне, заховане у мареві руїн.

Я глянув на пустку долин: щезло й затихло геть усе живе.

Тільки птахи загублені у цьому пустому, марному світі,

Ще мають сили до світла летіти.

Лунають то там, то тут їх дивні, дикі, але несильні крики,

Між скал холодних і безликих. І тиша навкруги, мов вісниця грози.

Однак на тихому безбережному сірому морі

Ані брижини, ані хвилі на довгі-довгі милі.

А високо в небі, немов підвішені, скелети буків сплели

коряві віття-руки.

Я відчуваю час розпуки.

Наразі я зрозумів, що руїни і пустки, які я давно шукав, були саме тут, залляті яскравим сонячним світлом, хоч від того не менш невидимі, бо той туман був усередині мене самого. Чи то я мушу шукати їх у тінях? Отже, час настав. Я мушу зайти до центрального крила.

Амалії я сказав, що маю зайти туди сам. Вона лише похитала головою і дала мені ключі. Схоже, у тому крилі безліч кімнат, і Амалія кожну з них тримає на замку, адже ніколи не знаєш, чи не ходить десь поблизу злодій. Отже, я взяв зв’язку ключів. Усі вони були різних розмірів, декотрі були зовсім іржавими. Значить, Амалія знає напам’ять, який ключ які двері відчиняє. Але, позаяк я пішов сам, то треба щоразу підбирати ключ до кожних окремих дверей. Вони неначе казали мені: «Як же, це тобі