Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Де ж він, твій жид?

— Він у другій світлиці молиться, — промовила жидівка, вклоняючись і бажаючи здоров’я, коли Бульба підніс кухля до губ.

— Будь тут, нагодуй і напої мені коня, а я піду говорити з ним один. У мене справа до нього.

Цей жид був відомий Янкель. Він уже опинився тут орендарем і шинкарем; прибрав помалу всіх панів і шляхтичів в околиці до своїх рук; висмоктав помалу трохи не всі гроші і дуже означив свою жидівську присутність у тім краю. На три милі кругом у всі сторони не стало ні одної хати доброї: все валилося й старіло, все порозпивалося, зосталися самі злидні та дрантя; як після пожежі або ж чуми, пішов за вітром весь край. І коли б ще десять років прожив там Янкель, то він, певне, пустив би за вітром і все воєводство. Тарас увійшов до світлиці. Жид молився, накрившись своїм досить брудним саваном, і обернувся, щоб востаннє плюнути за звичаєм своєї віри, як раптом його очі спинилися на Бульбі, що стояв позаду. Так і постали жидові перед очима перш за все дві тисячі червінців, обіцяних за його голову; та він посоромився своєї корисливості і намагався притлумити в собі вічну думку про золото, що, як гадина, обвиває душу людини.

— Слухай, Янкелю! — сказав Бульба жидові, що почав перед ним вклонятися, і замкнув обережно двері, щоб їх не бачили. — Я врятував тобі життя, — тебе роздерли б, як пса, запорожці, — тепер твоя черга, тепер зроби мені послугу!

Обличчя жида трохи зморщилося.

— Яку послугу? Коли така послуга, що можна зробити, то чого б і не зробити?

— Не кажи нічого. Вези мене до Варшави.

— До Варшави? Як то до Варшави? — сказав Янкель. Брови й плечі його піднялися вгору від дива.

— Не кажи мені нічого. Вези мене до Варшави. Що б там не було, а я ще раз хочу його бачити, мовити до нього хоч одне слово.

— До кого мовити слово?

— До Остапа, до сина мого.

— Хіба ж пан не чув, що вже...

— Знаю, знаю все: за мою голову дають дві тисячі червінців. Знають же вони, дурні, їй ціну! Я тобі п’ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, — Бульба висипав зі шкіряного гамана дві тисячі червінців, — а решту — як вернуся.

Жид одразу схопив рушника і накрив ним гроші.

— Ой, ловка монета! Ой, добра монета! — приказував він, крутячи одного червінця в руках і пробуючи на зуб. — Я собі так гадаю, що той чоловік, в котрого пан забрав такі ловкі червінці, і години не прожив на світі: пішов зараз до річки та й утопився там після таких славних червінців.

— Я б тебе не просив. Я б-і сам, може, знайшов дорогу до Варшави; та мене можуть якось упізнати й схопити кляті ляхи; бо я не здатний на вигадки. А вас, жидів, на те вже й створено. Ви і чорта одурите; ви знаєте всякі вигадки; ось чому я до тебе прийшов! Та й у Варшаві я сам нічого б не дістав. Зараз запрягай воза та й вези мене!

— А пан гадає, що так просто узяв кобилу, запріг та й «гей, но, рушай, сива!» Гадає пан, що можна так, не сховавши, й везти пана.

— Ну, то ховай, ховай, як сам знаєш: у порожню бочку, чи що?

— Ай, ай! Та пан собі гадає, що його можна сховати у бочку? Хіба ж пан не знає, що кожне подумає, що в бочці горілка?

— Ну, то нехай і думає, що горілка.

— Як то нехай думає, що горілка? — мовив жид і вхопився обома руками за пейси, а тоді підняв обидві руки вгору.

— Ну, чого ж ти отак сторопів?

— А пан хіба ж не знає, що Бог на те й створив горілку, щоб її кожен коштував? Там усе ласі, ласуни: шляхтич верст зо п’ять буде бігти за бочкою, видовбає дірочку, побачить, що не тече, і скаже: «Жид не повезе порожньої бочки; мабуть, тут щось є! Хапайте жида, в’яжіть жида, забирайте всі гроші у жида, садіть у тюрму жида!» Бо, бачте, все, що є недоброго, все звалюють на жида; бо жида кожен має за пса; бо кожен гадає, що то вже й не людина, коли жид!

— Ну, то поклади мене у віз з рибою!

— Не можна, пане; їй-богу, не можна. По всій Польщі тепер люди голодні, як собаки: і рибу розкрадуть, і пана намацають.

— То вези мене хоч і на чорті, тільки вези!

— Слухай же, пане! — сказав жид, підсунувши обшлаги рукавів своїх і підходячи до нього з розчепіреними руками. — Ось що ми зробимо. Тепер будують скрізь фортеці й замки; з Німеччини поприїздили французькі інженери, а тому дорогами везуть багато цегли й каміння. Пан нехай ляже у возі на дні, а верх я закладу цеглою. Пан здоровий і на вигляд моцний, то йому байдуже, що прийдеться важкувато; а я зроблю внизу у возі дірочку, щоб годувати пана.

— Роби, як знаєш, тільки вези!

І за годину віз із цеглою виїхав з Умані, запряжений двома шкапами. На одній з них сидів високий Янкель, і довгі кучеряві пейсики його маяли з-під жидівської ярмулки кожного разу, як він підскакував на коні, довгий, як верста при дорозі.

XI

У той час, коли відбувалися описані події, на прикордонних місцях не було ще ніяких митних чиновників та об’їждчиків, цієї великої грози усіх заповзятливих людей, і тому всякий міг везти, що заманеться. Коли ж хто і робив трус чи огляд, то робив це здебільшого задля свого власного задоволення, особливо ж коли на возі були спокусливі для