Тарас Бульба - Микола Васильович Гоголь

— Не розумію, ваша ясновельможносте, — говорив він, — нащо вам хочеться на них дивитися. Це пси, а не люди. І віра їхня така, що ніхто не шанує.

— Брешеш ти, бісів сину! — мовив Бульба. — Сам ти пес! Як смієш говорити, що нашої віри ніхто не шанує? Це вашої єретичної віри не шанують!

— Еге-е! — каже гайдук. — А я знаю, чоловіче, хто ти такий: ти сам із тих, котрі вже сидять у мене. Чекай же, я покличу сюди наших.

Тарас почув свою необачність, але впертість і досада завадили йому подумати, як би виправити її. На щастя, Янкель і тут встиг підсунутися.

— Ясновельможний пане! як то може бути, щоб граф та козаком був? А якби й був козаком, то де ж би він взяв таке вбрання і такий вигляд мав?

— Розказуй собі! — І гайдук роззявив був свою широку пащеку, щоб гукнути.

— Ваша королівська величність! Мовчіть! мовчіть, на Бога! — закричав Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, як ніколи й не бачили: дамо вам два золоті червінці.

— Еге! Два червінці! Два червінці мені що? я цирульникові два червінці даю, щоб тільки половину бороди мені поголив. Сто червінців давай, жиде! — Тут гайдук закрутив верхні вуса. — А як не даси сто червінців, зараз закричу!

— І нащо б так багато! — гірко промовив зблідлий жид, розв’язуючи шкіряну торбу; та він був щасливий, що в гаманці більше не було і що гайдук далі ста не вмів лічити. — Пане, пане! Ходімо мерщій! Ви бачите, який тут народ поганий! — сказав Янкель, помітивши, що гайдук перебирав гроші на руці, начебто шкодуючи, що не заправив більше.

— Що ж ти, бісів гайдуче, - сказав Бульба, — гроші взяв, а показувати й не думаєш. Ні, ти повинен показати. Вже ж коли гроші взяв, то не маєш права тепер відмовити.

— Геть, геть до біса! а то я зараз же дам знати, і вас тут... Ноги на плечі, кажу я вам, і швидше.

— Пане! Пане! Ходімо! їй-богу, ходімо! Цур їм! Нехай їм таке присниться, що тільки плюнути, — кричав бідолашний Янкель.

Бульба помалу, опустивши голову, повернувся і йшов назад, переслідуваний докорами Янкеля, котрого гриз сум від згадки про змарновані червінці.

— І нащо було чіпати? Нехай би пес гавкав! То вже й народ такий, що не може без лайки! Ох, вей мір, яке щастя Бог дає людям! Сто червінців тільки за те, що нагнав нас! А нашому брату як: йому й пейсики обірвуть і з пики таке зроблять, що гидко дивитися, і ніхто не дасть сто червінців. О, Боже мій! Боже милостивий!

Та невдача ця куди більше подіяла на Бульбу, вона виявлялася страшним полум’ям у його очах.

— Ходімо! — промовив він раптом, наче стрепенувшись. — Ходімо на майдан. Хочу подивитися, як його будуть мучити.

— Ой, пане! нащо ходити! Цим уже не поможеш.

— Ходімо! — твердо мовив Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентався за ним.

На майдан, де мала відбуватися кара, легко було потрапити: народ сунув туди з усіх боків. За тодішніх диких часів це було одне з найцікавіших видовищ не тільки для черні, але й для вищого панства. Сила бабів найпобожніших, сила молодих дівчат і жінок найполохливіших, що після того всю ніч ввижалися їм закривавлені трупи, що кричали спросоння так голосно, як тільки п’яний гусар може кричати, не обминали, одначе, нагоди поцікавитися. «Ах, які муки!» — кричали багато з них в істеричній пропасниці, заплющуючи очі й відвертаючись, а проте вистоювали чимало часу. Інший, і рота роззявивши, і руки простягши, хотів би вискочити всім на голови, щоб звідти краще бачити. З натовпу вузьких, невеличких, звичайних голів висував своє грубе обличчя різник, дивився на все оком знавця і розмовляв короткими словами зі зброярським майстром, називаючи його кумом, бо у свята напивався з ним в одному шинку. Деякі розмовляли з запалом, друзі навіть билися об заклад; але здебільшого були такі, котрі на весь світ і на все, що на тім світі діється, дивляться, пальцем в носі колупаючи. Попереду, коло самих прудивусів, сторожі міської, стояв молодий шляхтич, чи так здавався шляхтичем, у військовому вбранні, що вдягнув на себе геть усе чисто зі свого добра, отже, в його в хаті зосталися тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки один над другим висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Стояв він з коханкою своєю, Юзисею, і все озирався, щоб хтось та не забруднив її шовкової сукні. Він їй геть усе розтлумачив, що нічогісінько не було й додати: «Оце, Юзисю, серденько, — говорив він, — весь народ, що ви бачите, прийшов, щоб подивитися, як будуть карати злочинців. А он той, серце-душко, що ви бачите, в руках сокиру ще тримає та інший інструмент, — так ото кат і він буде карати. А як почне колесувати та інших тортур завдавати, то злочинець буде ще живий. А як вже голову відрубають, то він, серце-душко, зараз-таки й помре. Перше буде кричати й дригатися, а тільки-но голову відрубають, то йому вже тоді ніяк ні кричати, ні їсти, ні пити, бо тоді, сер-це-душко, в нього вже не буде більше голови». І Юзи-ся все це слухала зі страхом і цікавістю. На дахах будинків було повно людей. Крізь слухові вікна виглядали чудні вусаті пики і в чомусь схожому на очіпки. На балконах під балдахінами сиділо панство. Гарненька ручка сміхотливої, блискучої, як білий цукор, панни трималася за поруччя. Ясновельможне панство, досить огрядне, дивилося з поважним виглядом. Служка, дуже розцяцькований, з відкидними рукавами розносив тут-таки усякі напої і наїдки. Часто пустунка з чорними очима, схопивши ясною ручкою своєю тістечко чи плоди, кидала їх в народ. Натовп голодних лицарів підставляв на підхват свої шапки, і якийсь високий шляхтич, висунувши з натовпу свою голову, сам у линялому червоному