Малий апокаліпсис - Тадеуш Конвицький

Вулицею Коперніка, з невідомих причин розкопаною, дефілювала ватага підлітків, що наслідували маніфестацію. Несли старий транспарант, чи, може, новий, бо всі вони сьогодні були пошарпані вітром, отже, несли транспарант «Хай живе тридцятип’ятиліття ПНР!» і кричали тонкими, захриплими голосами:

— Польска! Польша! Чемодан! Польска, Польша, Барабан!

Ми рушили за цією процесією в бік Ординацької. Під мурами лежали, на очах танучи, клапті свіжого снігу або граду. Тадзьо недбало розмахував моєю каністрою.

— А Надежда, — спитав я, — а Надежда звідки тут узялася?

Галина уважно подивилася на мене.

— Як це звідки? Так, як усі інші. Вийшла заміж за нашого дипломата і виїхала до Польщі разом із ним, коли скінчився строк його перебування. У Варшаві розвелася і вдруге вийшла за журналіста. А тепер вона наречена інженера-лісівника, але не знаю, чи вийде щось із цього, бо в неї закохався Рисьо Шмідт.

— Я цьому не вірю.

— Чому ви мені не вірите?

— Бо вона ніколи не була заміжньою. Може, її привезла сюди ота бабця, яку кохав Ленін.

Галина досить довго йшла не відповідаючи.

— Може, і привезла, — сказала вона нарешті. — Вас це дуже цікавить? Щораз більше росіян у Польщі.

— І щораз більше поляків у Росії.

Мені подумалося, що ця нікудишня молодь теж займається між собою коханням, хоч це і здається неймовірним. Лише тепер я зауважив, що Галина якимось чином усе-таки пам’ятає про свої жіночі обов’язки. Її очі були ледь підмальовані, а на вузеньких губах лежав тонкий наліт безбарвної помади. Чим довше я дивився на неї, тим більше переконувався, що вона, однак, може подобатися. Було у ній навіть щось трошечки непристойного, як у молодесенької черниці. Вона також дивилася на мене лагідніше. Словом, ми вже зчепилися незримою ниткою двозначного порозуміння, з якого ніщо не виникне, але яке допомагає витпимувати взаємну присутність.

— Ви трохи шовініст.

— Трохи. Старого гарту. А ви ні?

— А ми вже ні. Ми навіть дещо соромимося ваших провінційних комплексів, болячок, марень.

— Ви універсальні, правда?

— А ви іронізуєте, правда?

— Ні, я просто скрупульозний. Хотів би добре все зрозуміти.

— Нас цікавить людина. Де б вона не перебувала, в якому б часі не жила. Людина передусім. Поодинока, безпорадна, самотня.

— Це мій портрет. Поодинокий, безпорадний, самотній.

— Ви просто нахаба. Я почитувала дещо з ваших творів.

— Мене вважають поміркованим моралістом.

— Не треба. Батьки видирали мені з рук ваші писання й били за них по лапах.

Десь за рогом гриміли святкові оркестри. А під небом пропливали ключі дивовижних, кольорових хмарин.

— Може, зайдемо на каву, Галинко, — запропонував я. — Мені зле. Учора щось зі мною трапилося, проте нічого не пам’ятаю.

— Ви, мабуть, лише зараз прокинулись?

— Ні. Ти з самого початку мені подобаєшся. Коли ми здіймалися на вал над набережною, я придивлявся до твоїх ніг.

— Знаєте, я воліла би дещо офіційніший тон.

— Напевно, в тебе є хлопець?

— У мене було багато хлопців. Вас це не обурює?

— Швидше розчаровує.

Услід за хмаринами тягнувся довгий напис, укладений з кольорових повітряних куль: «Ми збудували соціалізм. Мы построили социализм». Ошелешені птахи неспокійно кружляли під отією яскравою пасмугою.

— Галинко, вам не шкода мене?

Вона прискорила крок. Ми були вже недалеко Нового Світу, де на час урочистостей поставили ярмаркові буди, стилізовані під фольклорні корчми, слов’янські капища і російські лазні. Сільські ансамблі завзято витинали улюблені частівки.

— Старий дід, — буркнула Галина, поглядаючи на мене без гніву.

Після довголітнього простою, варто лиш було висунути на світ мою зачмелену голову — і відразу стільки несподіваних спокус. Гаразд, нехай купить оті сірники. Застосуємо їх для розпалення вогнища над Віслою.

Ми спинилися перед валютною крамницею, відкритою на місці колишньої ятки. Галина зазирнула до торбинки.

— Галинко, знову ви платите.

— Знаєте, це вже недотепно.

І увійшла до крамниці, а ми зосталися під кришталевими, тріснутими впоперек дверима. Пікусь присів біля моєї ноги, почав приглядатися до мене, наче впізнавав з давніх часів.

Туди й сюди перевалювали святкові юрми. Але вони не йшли гідно, з гордовито піднесеними головами, оглядаючи світ доброзичливим поглядом, як пригадується мені з часів дитинства. Ці юрми гнали, немов під час нервового збирання грибів. Нюшили по прилавках, зазирали в тили ларків, формували стихійні черги і з невідомих причин умить ліквідовували їх безповоротно. Ці юрми шукали здобичі, їдла, нагоди купити щось необхідне для прожиття, щасливого випадку в лотереї хитрої держави.

О Боже, куди поділися колишні фізіономії моїх краян! Де ота розмаїтість облич? Гарних і кострубатих, пристойних і зіпсованих, приязних і трохи скривлених. А ті кострубаті, зіпсовані й скривлені теж могли здатися цікавими і привабливими. Де розмаїтість рис, типів, колоритів? Де та чарівність і врода звабливих мешканців, що виросли над берегами рік посеред Європи?

Ось пливуть в один бік і в другий якісь прикрі мордяки. Злі, незугарні, затавровані спадковою й невідворотною бридотою. Часом промайне між ними тупезна пиха-кавунисько на плечах державного чи партійного функціонера. Вони вирізняються якоюсь алкогольною запухлістю, паскудним рідким волоссячком, що неприємними кучериками вкладається на спітнілих черепах. Їх вирізняють маленькі, швидкі й підозріливі очиці, пухкі надуті щоки, їх вирізняє відсутність ротів, замість яких вони мають шпаринку для виголошування доповідей. Христе Боже, коли ж це сталося, коли й за що зла відьма перетворила цей люд у табун неандертальців?

Пригадую той час, пригадую той страшний період упочварювання. Було це під кінець шістдесятих або на початку сімдесятих. Тоді прийшов на світ контингент, породжений секретарями, завідувачами, міліціонерами, цензорами, так званими доцентами, директорами в’язниць і продажними митцями. У фізії їхніх нащадків безжальні гени перенесли гидотність усього, чим займалися батьки, лишаї моральної мерзотності, карбункули зрадництва. Фатальна доля батьків і матерів назавше зіпсувала вигляд дітям. Ніхто вже