Осиний мед дикий - Ірина Савка

Одягла поверх нової кофтини, обмацала кожен, погладила.

— У них і піду.

Зимовим ранком, коли благословилося на світ, стара Марта відійшла у засвіти.

Пішла шукати стежки до найрідніших.

Зима почалася на Покрову, але осінь ще не відступала, ще хлипала багнюкою, змішуючи снігову січку з дощем. Навіть собаки тулилися до дверей. Було сиро і маркотно.

Юстина грілася коло грубки, в якій горіли вогкі дрова, потріскували і сичали сирою юшкою. Переглядала свої убогі вбрання: дівочі, вишморгані часом. Треба щось латати, щось вшивати.

Не чула, як несміло рипнули двері і як перед нею стала Югася — живісінька, либонь, і помацати можна.

Жінка аж очі протерла, рвучко схопилась і десь із глибини грудей вичавила:

— Югасю, ти? Звідки? Ми вже не знали, що й думати: як у воду впала — ні листа, ні звістки. Де шукати?

Юстина кілька разів обернула сестру і з острахом запитала:

— Ти сама?

— А з ким би мала бути?

— Та…

Югася здогадалася, на що натякає сестра. Багато дівчат повернулося додому скривдженими, багато невинних діток не мають, де прихилити голови, і вдома чуються чужими.

— Юстино, що ти говориш! Та я долоні в кулак не складу, — образа стиснула груди. — Подивися на мої руки!

Юстина ніби прокинулася: перед нею стояла її молодша сестра, її Югася, навіть не скинувши обшарпаного ватника і торби, що теліпалася на плечі.

— Чи я дурна зовсім, що дурне мелю ще з порога?! Пробач, Югасю, певно, то від радості воно так виходить… Слухай, а це дійсно ти? — Юстина мовби щойно побачила сестру і, обнімаючи, приказувала: — Як добре, що ти придибала з тієї Німеччини, най вона западеться разом з її німаками, які стільки горя нам принесли! Дивися, скільки людей погинуло, скільки не вернуло додому хлопців…

— А Василь з Кривої вулиці вернув? — Югася напружено чекала відповіді.

— Живий, мама не натішиться… Тільки дуже кульгає — мав велику рану на нозі.

Югасі аж легше видихнулось, і ніби добрий дух огорнув усе її тіло. Не роздягаючись, заглядала в кожен куток хати, гладила старенький обрус на столі і дивилася на Юстину, наче вперше її бачила.

— Устечко моя, я вдома і не вірю, що там лишилися мої плачі і болі, нехай би ніхто такого не відчув… Як мило пахне домом, навіть цей дим, що сльозить очі, кращий за всі пахощі світу. Не чути німецької гарканини… І ти тут біля мене, моя найдорожча.

Приголомшена Юстина забула, що Югася вернула з далекого шляху і, може, хоче їсти чи вмити здорожене лице.

Першою до тями прийшла Югася. Розв’язала торбину і, заглядаючи в неї, витягла довгу блискучу банку.

— Консерви, справжні, з м’яса, кажуть смачні.

Потім жваво шамотіла руками в торбі і враз витягла щось дивне. Легке, як рожева хмарка, з ніжним гафтом, що викручував різні квіточки, які призбирувались ніжним воланом. Стріпнула ним перед очима і радо об’явила:

— Це тобі!

За роки війни Юстина відвикла від таких речей, зрештою, вона навіть їх ніколи не мала.

— Що це?

— Майточки!

Ніжні, довгасті помпочки мали опускатися до колін, рожеві, звабливі. Юстина тримала в долонях плетиво квітів і не знала, що з ним робити.

— Почекай, це ще не все, — не вгавала Югася.

Шух-шух пальцями — і знову щось прозоре і летюче впало на руки.

— Обережно, не зачепи, очко побіжить.

— Людоньки, єдвабні панчохи! З чорним рубчиком і чорною п’яткою, як у тих пань, що у довоєнних кінах. Це мені? — тихенько всміхнулася Юстина. — Де ти надибала таке диво?

— Та звідти все, — тамувала сум сестричка, — пані Барбара подарувала, як я додому збиралася, за добру службу. Глянь, — Югася простягла дві набряклі руки, які винувато ховали тверді мозолі, — корови доїла, і оце все, що заробила.

— Югасю, нащо мені те павутиннячко даруєш, може, собі візьмеш?

— Та що ти, сестро! Ти нам усім маму замінила, а потім і тата… Кому мені ще дарувати? Ой, заговорилися ми з тобою! А де швагер, маленька Славця?

— Маленька?! Та вона вже мене переросла! — всміхнулася Юстина. — Пішла до сусідів, аби розтерти на жорнах трохи кукурудзи на колотюху. А Гілько скоро буде…

За розмовами вже й ніч підступила. Зібралася родина на відпочинок. Югасі постелили разом зі Славцею, яка швидко і безтурботно заснула. А Югасі не спалося, відчуття дому повертало її в минуле, думки летіли на Криву вулицю: як там Василь, її дівоче кохання?

З тієї останньої їхньої зустрічі вона його часто згадувала. Чи пам’ятає і він її, чи не забув, як вони, тримаючись за руки, вийшли за село? Мліла червнева ніч і, ніби в серпні, сипала зорі. Югася загадувала бажання, Василь говорив, що любить її, вони обоє не знали, що їх чекає попереду, і безпечно цілувались, прислухаючись до власних сердець, що гулко билися так близько одне від одного…

Збуджена подією Юстина в ліжку тихенько розповідала Гількові про дарунок.

— Ну, то чо не вбралася — так лише говорити? — гладив тепле стегно жінки.

— Та ти що! То хіба на Великдень. От би мешти до тих панчіх купити, на високому обцасі, щоб рубчик гарно дивився…

— А як покажеш те, друге? — сміявся чоловік.