Осиний мед дикий - Ірина Савка

— О! Це знадобиться! — лапата рука залізла в кошик. Дробилося сухе зілля, свячені віночки падали на землю… Крізь туман у голові Тереза почула, як жалібно заскрипіли двері, впускаючи до хати нічну сніговицю. Пішли, розчинилися в темряві…

Перед Йорданом Тереза зі свахою Михасихою пішли до міста дещо продати зі своїх бідних статків. Хотіла побачити, як у внуків рожевіють бліді личка на вигляд бубликів чи цукерок-лизачків.

Розложилися на лавці серед інших жінок. Кілька яєць, бурячки червоні, мачок, опіхана[12] пшениця — все, що відірвали від себе. Від стояння Тереза дуже змерзла, не гріла навіть хустка-накиданка, а Михасиха закликала:

— Людоньки, свіженькі яєчка, свіжа пшеничка, все до свят!

І покупців, і продавців було обмаль, не помагало закликання. Захололи голі руки, і Тереза нахилилася, хухаючи на пальці. Раптом перед нею гарна пані поставила кошик, зручно вмощуючи його на лавці. Жінці враз зробилося гаряче, ніби в лице хтось сипнув приском. Вона вирізнила б його серед тисячі — сама ж на відпусті обирала, ще й переплатила, бо був такий тільки один. Підняла очі і мало не впала: пані була в її кожусі, бо хіба би його не впізнала? Вже рік його носила, гладячи кожен вишитий рубець. Хустку спеціально добирала, червону з рожами.

— Бабка, по чем яйца?

— По-по-по… — заїкалася і не могла нічого відповісти, а тільки не мигаючи, заворожено дивилася на пані.

— Чего так смотрите?..

— До-до-до того ко-ко-кожуха д-дуже па-па-сувала че-е-рвона хустка, — пролепетала і обм’якла, мало не впала на лавку.

— Чумная, — капризно повела плечем молода жінка.

Яйця пані купила в Михасихи…

Стривожений Славко сів на бамбетель.

— Послухай, у селі говорять, що завтра приїдуть уповноважені з району тягти всіх до колгозу.

— Людоньки, що то буде?

— І що воно за той колгоз? — Ганка підпирала плечима ще теплу грубку, розпачливо зложивши руки.

— Буде так, як на Сході, зобачите.

— Ну, як буде?

— Казав Іван Гарний, що все відібрали, лишили голих.

— Як то — голих?

— Та не без шмаття, а без достатку, розумієш? Заберуть поле, худобу, обберуть до нитки і пустять жебрати. Казав, що все буде спільне: поле, коні, корови.

— Та як же? Та на тому полі піт наших пращурів і наш.

— Он які мозоляки, можна вухналі коням забивати!

— А як же діти, а ми?

— Кажуть, що в кожному селі побудують таке велике шатро, щоб всі влізли, і будуть людей заганяти туди спати, а два трактори з обох боків будуть затягати величезну ковдру і накривати всіх.

— Людоньки, та то якийсь сміх!

— Сміх сміхом, але щось у тому є, даремно люди не говорять.

— Та то мор якийсь, очевидячки, на нас. Що маємо робити, як себе захистити, де заховатися?

— Зима стукає в двері. Вже листя облітає, та й ліс вже не захистить.

— Але він ще не найбезпечніший, може перечекаємо, раптом минеться?

— Звари яєць, візьми щось до торби і досвітком підемо. Багато хто збирається. Може, все перейде і лихо обмине стороною…

— А діти? Куди їх дінемо?

— Та, може, вони вже не зовсім кальвіни, дітей не вчеплять. Маринка пригляне за Софійкою. Лишимо їм їсти, в хаті тепло, то й перебудуть, дасть Бог. Не будемо довго в лісі сидіти…

Вдосвіта крізь живопліт, який світився плетивом грабових батогів, можна було побачити, як сновигають люди, швидко ховаючись за хрести на цвинтарі: шукають прихистку і порятунку з надією, що вдасться перечекати цю нову наругу, відстояти свій достаток і відвести лихо стороною… Славко з Ганкою були серед них. Маринка, попри вранішній сон, мала запам’ятати: як прийдуть чужі вуйки, то вона не знає, де тато і мама — може, пішли до міста, а може, в поле, бо ще є робота.

Діти саме снідали, коли до хати зайшли незнайомці. Софійка з повним ротом злякано дивилася на них і мало не плакала.

— Ага, і тут одні діти, — сказав один. — То де, жабки, ваші тато з мамою?

Маринка — чорняве дівча — завчено промовила:

— Ми спали, не знаємо, де вони.

— І як вони вас таких малих залишили? Вони десь близько, правда?

Дядьки розсілися і, здавалося, взагалі не збиралися йти з хати.

— Може, менша скаже, — кинув лисий з портфелем, якого гепнув безцеремонно на стіл.

— Маленька, — почав улесливо, — хочеш мами?

— Хоцу.

— То, може, знаєш, де тато?

— Тато міці, мама міці, кинули хату, ма цо їці, — випалила Софійка.

— А, в місті кажеш, до міста втекли, щоб легше загубитися, — його грубі щоки наливалися червоною злістю. — Ну, якщо десь близько ховаються, то миттю тут з’являться. Тримайтеся, щенята!

Звів наган і вистрілив у стелю.

То вже пізніше Софійка дізналася, що таке наган, але запах пороху і дірку в стелі запам’ятала назавжди. В хаті стояв плач і крик, Софійка ридала, аж заходилася, сидячи на ліжку. Марина навпочіпки притулилася біля неї.

— Годі,