Осиний мед дикий - Ірина Савка

— Я ще не вмію борщику, — хлипала дівчинка, — вмію тільки зупку…

— То давай свою зупку, тільки скоро.

Маринка похапцем кидала в баняк бараболі, які ледве вміщались у маленькій долоньці, моркву, знайшла готові макарони і теж всипала пів торбинки, докинула ложку шкварок, і все поставила варити. Гості хазяйнували, як у себе вдома. На столі вже стояв солом’яний кошик яєць, сало, огірки і пахучий мамин хліб. За якийсь час пів кошика яєць вже шкварчали на сковорідці. Маринчина зупка зробилася такою густою, що ложка в ній стояла сторчма. Страва наче втихомирила і розвеселила непроханих гостей. Вони їли і голосно реготали, чи то від ситості, чи від злості.

— Дивися, Семене, менше налягай на зупку, бо «швидка Настя» не відчепиться!

Діти сиділи, як мишки, хоч на них уже ніхто не звертав уваги.

Поївши, дядько, що аж прискав був злістю, забрав свого портфеля і пішов, за ним посунули з хати всі інші.

— Жабки, ми ще прийдемо, запам’ятайте і татові скажіть, — останній ліктем змів усі тарілки на підлогу.

Малі вже не плакали. В хаті стояла загрозлива тиша.

Славко з Ганкою крадькома прийшли аж під ранок, коли діти, притиснувшись одне до одного, заснули тривожним сном.

Коли землю покрила пухнаста ковдра чистого снігу, Славко з Ганкою впряглися в колгоспну шлею, на довічно…

У хаті пахло сном. Гуцала і збивалася з ритму стара колиска, придрімувала баба Каська.

— Колисала баба діда, від вечері до обіда, — тихо жебоніла колискову. Малому Миханеві дозволяли довго колисатися, ніби загладжували провину за всі негаразди, що їх спіткали. То він, коли слабнула бабина рука на колисці, покрикував:

— Бабо, люляй!

І баба знову дріботіла колискою по гулюватій долівці…

Коли зайшов до хати Плютоногий, вона не дуже й допитувалася, що він хоче і чого шастає очима по хаті. Може, Янки шукає? Але вона в полі з Танькою. Чула баба краєм вуха, що парубок перестріває її онуку, але як на це Янка…

Молодий фронтовик Гріша Плутонов не заперечував, коли його направили міліціонером до Ковалівки. Воював з українцями, ділив солдатські сухарі, ходив у розвідку, жартував з дівчатами. Але коли бачив Янку, забував про все. Вона була для нього особлива: язик не слухався, очі дивилися на чоботи, і тільки грайливий сміх дівчини повертав його до пам’яті. Не знав ще Гріша Плутонов, що сільські молодиці для легшої вимови його прізвища називали його «плютоногий», хоча сам він був статечний, з довгими і рівними ногами. Нічого в нього ніде не плуталося — мав фронтову виправку.

Коли Янка в білих шкарпетках і напудрених зубним порошком капцях з’являлася на танцях, де вигравала гармошка кривого Мірка, Гріша пильно охороняв гулянку, а надто — Янку. До хати підходив рідко, лише коли випадала нагода чи привід, бо Янка була дівчина строга. Вона, однак, теж придивлялася до хлопця, і хоч мама вряди-годи кидала: «Не задивляйся на москаля», крадькома розглядала його та раділа, що саме її вирізняв серед інших. А якогось вечора Гріша, ніби ненароком, провів Янку до воріт, затримавши на розмову. Коли від вечірньої прохолоди дівчина повела плечима, зняв потерту шинельку і накинув на неї. Війнуло чоловічим теплом і стало затишно. «Може, це він?» — штрикнула думка, але Янка лиш звично пирснула сміхом і шугнула додому, залишивши хлопця в роздумах.

Того ранку, поснідавши буряковою кавою — бо яйце від єдиної курки берегли для Миханя, ну чи для баби Каськи, — Янка збиралася в поле.

— Здрасте! — з’явився на порозі Гріша.

З якого дива, думала дівчина, та ще й так зрання… Стрельнула очима. Плутонов стояв обм’яклий, винувато дивився під ноги. І тоді Янка помітила в сінях ще одного чоловіка у формі. Зблідла.

— Що сталося, чого ви тут?

— Заявление на вас. Зерно прячете.

— Яке зерно? — не второпала дівчина. І раптом, як блискавка, майнула думка: восени у невеличкому схроні у кімнаті мама сховала дві торбини насіннєвого жита. Заліпила, вимастила глиною долівку, чекала пори.

— Прости! — ледве вичавив Гріша.

Тиша запала в хаті. Стук-стук щупом по долівці — і порожнина враз виказала себе. Танька спершу заніміла, дивлячись на те, а потім ураз зірвала благеньку верету з ліжка, оголяючи солому. Один торб’як хлопці уже витягли, а поки піднімали другий, жінка рвучким рухом розв’язала торбину, і жито з шумом шуснуло в солому.

— Ви что делаете? — рвонувся до неї Гріша. Танька себе не пам’ятала.

— Ах ти, Плютоногий! — кричала жінка, силою жбурнувши його на ліжко, і дубасила кулаками, куди попало. — Ти його сіяв, ти його жав? Ти його знову крадеш, останнє крадеш! — волала з перекошеним лицем.

— Бабоньки, не убивайте! — жартома пручався Плутонов, закриваючи руками голову. — Послушайте, я должен, понимаете? Не моя это вина… — і виразно глянув у вікно.

Танька й собі потягнулася за його поглядом. За городом на плоті чипів Микита, котрий ураз відсахнувся від нього, коли жінка люто зиркнула в його бік.

— Ах ти шкуродер проклятий! Щоб тобі повилазило і заціпило навіки! — Таньку всю трясло. Сльози бігли худим вицвілим обличчям. Вона вибирала добірні матюки і посилала усім і на всіх: на війну, на Микиту, на москалів…

— Веди, веди мене, Плютоногий! Мені вже все одно, хай відмучуся раз, і буде кінець. Ми вже зелені від юшки з буряка, давимося кукурудзяними підпалками і все чекаємо, коли буде ліпше… Он дівка на виданні, а її можна перекинути через хату!..

Янка стояла заніміло, Михань сидів у колисці, спершись на бильце, і тільки баба Каська сукала