Осиний мед дикий - Ірина Савка

— От дурний! То хіба для тебе, щоб ти розглядав…

— Та не знаю, чи довго я би то розглядав… — хитро блискав очима Гілько.

Ближче до свят, коли не було нікого в хаті, Юстина витягала з шафи дарунок і оглядала його, якось навіть вбралася в ті рожеві викрутаси. Шкода, що Гілька нема, то прийдеться чекати Великодня…

Білили з Югасею хату, прали рушники, викручувалися, як могли, щоб було веселіше, святковіше. Василь з Кривої вулиці таки на милицях придибав до них, і Югася посміхалася на дві ямки.

Він не забув Югасі, пам’ятав ту літню ніч, і тепер мовчки цілував тверді долоні дівчини. Мама готувалася до невістки, знала її з дитинства і була рада, що після Великодня Василь приведе її до їхньої хати. Славця, як вербичка, тягнулася до сонця і часто сокотіла про щось своє з Югасею. Юстина тішилася сестрою, донькою і своїм Гільком, бо при домі є чоловіча рука: хлоп, як ворона, але оборона, як кажуть у селі, а Гілько її — великий і добрий серцем.

Суботнього вечора після роботи все тіло знемагало, і хотілося швидше відпочити, щоб по-людськи зустріти Великдень. Зранку Юстина навіть трохи припізнила — Славця з Югасею вже пішли до церкви, а вона з пасками і Гільком мали їх доганяти. Юстина притьма вмилася, заплелася і відчинила шафу, щоб узяти єдвабні панчохи і ті рожеві зваби, але… Але їх не було на місці… І де вони? Де? Ще вчора були, сама бачила. Юстина нервово розгребла речі, та нічого не знайшла. Гілько вже стояв над головою: чого, мовляв, жінко, так довго вдягаєшся? Як же їй іти до церкви, коли панчохи старі і рвані, а голими литками ще не пора світити, бо ще й трава не зазеленіла?..

Хоч би панчохи були, лихо з тими гафтами… Злі сльози мало не роз’їдали очі, бо Юстина грішила в такий день: у шафлику випрала панчохи, зашила дірки і напівмокрі одягла на ноги. Вже мало не сталося так, як у тій приказці: я на камінь, а там амінь.

Стала, задихана, в самому кінці, мало не перевернула пасок і почала очима шукати Славцю та Югасю. Славця була обернена до неї спиною, і Юстина ковзнула поглядом по ногах доньки. Чорні рубчики, ніби змійки, хизуючись, збігали вниз по струнких литках. Враз Славця різко повернулася, обкрутивши навколо себе рясну спідничку. Рожеві майточки презентово блиснули, обгорнувши гафтом ноги: такі собі рожеві хмарки на новій господині. «От бахуриця! Дивися, як випендрилася!» — подумала Юстина.

Йшла додому разом з чоловіком, мовчала і сердилася на саму себе. Кошик тягнув руку, жінка мало не плакала.

— Гільку, я вже дуже стара, чи як? Приглянься. Ти бачив, що той презент, який привезла мені Югася, вже на нашій дівці? Взяла і нічого не сказала! А я тепер на Великдень грішу!.. Воістину воскрес! — відповідала на ходу людям, але нічого її не радувало.

Чулася ображеною. Вдома довго вдивлялася в дзеркало, звідки на неї визирала ще гарна молодиця, але колишня, юна й розкішна, вже була у Славці, у тій молоденькій вербичці…

— Юстинко, як на мене, то тобі ліпше без того рожевого шумовиння. Воно мені всі задирки на пальцях попідносило би. Я тебе такою ліпше люблю.

— Гільку, Славці нічого не кажи, най так буде. Воно росте, то най тішиться, мені вже відлягло.

— Видиш, ми ще навіть галунок не били, а вже дурним гриземося! Та я тебе не заміняю ні за які скарби світу, дурненька.

— Жартуєш?

— Бігме, правду кажу!

Гілько притулив до себе Юстину.

Іван Гарний дивився на крісло, якого боявся найбільше у світі. Крісло не просте, а особливе — його господарем був доктор Шпільман.

І, що не кажи, Іван уже тут не вперше сидів, і зараз мужньо віддавався в руки доктора — вже востаннє. В роті залишилося два зіпсовані зуби, які вже не врятують ситуації. Але коли доктор дзенькав інструментами і вмикав бормашини, Іванове серце залітало під підошви, очі міцно заплющувалися, ніби відгороджували його від світу, а беззубий рот нагадував старий полярес, у якому нема грошей.

— Ну, пане Іване, тут без щеки вже не обійдеться, самі розумієте, — посміхнувся Шпільман. — Ви чоловік ще не старий і їсти чимось треба — не буде ж вас жінка тримати на самій мамализі? Та часом і чужим жінкам треба зробити посмішку. То як?

— Та так, пане Шпільмане, я все розумію і даюся на ваше усмотріння. Кажете вірно: чоловік живий і мусить про живе думати. Нехай буде гречка — щека то й щека. Але най вже буде гідна.

— Пане Іване, ви мене знаєте — зроблю з найліпшого матеріалу, шкодувати не будете.

Іванові було маркотно слухати цю розмову, але в душі він уже був готовий.

Продав дві корови, трохи меду і мав надію, що того буде досить, аби заплатити Шпільманові. Хотів то зробити якнайшвидше. Бо, коли Насті не було в хаті, підходив до дзеркала, що висіло на стіні, робив посмішку і хотів плакати. І чого ті зуби так його полишали? Одні на австрійській войні, інші в російському полоні покришилися, як лопока, а решта вже вдома не схотіли його триматися. То на ті остатні пеньки вже був злий і не шкодував їх…

Коли шовком стелилися трави, з кабінету доктора Шпільмана Іван ішов у повній гармонії з собою. Ще не комфортно в роті, але зуби і блиск забезпечені — він може посміхатися і їсти твердий хліб. Мамалигу, як каже доктор, най вже хтось інший жмакає.

Він навіть купив для Насті трохи твердіших дорогих цукерок на вагу, щоб показати, що і йому вони тепер під силу. Коли прийшов до села,