Осиний мед дикий - Ірина Савка

Баба задумалася, дивилася поверх зелені і ніби вирішувала, як же.

— Чекай, а давай напишемо йому листа. Але ні я, ні ти не вміємо писати…

— То, мозе, тато написе?

— Будемо його просити, але маєш мені пообіцяти, що не будеш мучити маму.

— Добре, бабо, але мусу сказати мамі сам, со я взе великий і від нині буду цемний.

Він устав з межі і поважно потягнув стільця…

Катерина, не розгинаючись, підгортала бараболі і з-під лоба час від часу дивилася на гостинець. «Чогось малий нині запізнюється, чи не сталося раптом щось?» — запитувала сама в себе. За якусь хвилю почула знайомі звуки: стілець калатав і підстрибував по камінцях на гостинці. Михась був інакший, не такий, як завжди — сумний і поважний.

— Синочку, що з тобою?

Золотий Михаськовий чубчик був настовбурчено-святковий, оченята блищали синім світлом.

— Мамо, — задер голову до Катерини, — я взе великий, і цицьку сховайте далеко, взе не буду їздити за нею в поле, я взе хочу параманчів.

— Що, що? Яких параманчів?

— А таких зовтих яблук, що в зимі їх носить Миколай, коли діти цемні.

Люблячі очі Катерини сипали на золоту голову Михаська тепло і ніжність.

Тереза не спала. Мовчки вслухалася у нічну завірюху, яка жбурляла жменями сухий сніг у дрантливі вікна. Ясько ввечері не поставив в’язанки сіна на загату, то до ранку геть видує хату. З дровами сутужно, до лісу страшно ходити, бо хтозна, хто в ньому бродить і що можеш для себе напитати. Думки ворохобили одна одну. Як там наймолодший — Левко, де він у таку погоду? Якось писав, що воює на чолгу[11]. І як у таку шуверницю на ньому їхати, коли та залізяка без вікон і тілько люфа спереду? Сім хлопів з родини на війні, а вони з Яськом оберігали дітей і онуків. І зараз у хаті кожен мав свій сон. Тривожно схлипувала Ганя. Рівно дихала ще не заміжня Катерина. В кутку під образом Матері Божої щось ясне снилося малим онукам.

Стерпли руки, і Тереза переклала їх так, щоб було зручніше. Тяжко вночі не спати! Вкотре помолилася, і вже от-от ніби заходилося на сон, коли це тривожну дрімоту перервав дзенькіт засніженого віконного скла. Причаїлася і не вставала. Вже ніхто не спав. Заціпенілі від страху діти, позвішували босі ноги і німо чекали. За хвилю знову нестерпно задзвеніло скло, аж здавалося, що віконна рама впаде до хати і віхті снігу вдарять в очі. Кого ж це носить у таку ніч? Може, хтось свій прибився? Але хіба би так грюкав?

— Хто? — боязко відізвалась Тереза, коли вже дуже грюкали.

— Відчиняй, стара, чи не чуєш, як завиває? Тримаєш нас тут.

— Хлопці, я, бігме, нічого не маю, хіба купу дітей і внуків…

— Не бігмайся, відчиняй!

— Та я ще хліба не пекла, бо вже не маю з чого, а що мала, то вже віддала.

— Відчиняй! Ми ще довго будемо тут колядувати!? Бо пустимо червоного півня і погріємось всі разом! — реготали дурним сміхом.

Неслухняними руками намацала дверний гачок… Три засніжені чоловіки з обрізом вдерлися до хати. Коротка куртка і грубі райтки облипли першого, що стояв з обрізом. Надмірно велика голова ховалася під кудлатою шапкою. Двоє інших стали збоку, в тінь, насуваючи шапки.

— Хлопці, направду, в нас уже нічого нема, — обізвався Ясько. Заплакала мала Маринка, на яку ніхто не звертав уваги.

— Маєте, маєте, — шкірився коренастий. — Я щось не бачу кожухів, у яких ви грілися? Тепер нам треба погрітись, он як мете. Чи ви хочете, щоб ми здобували Україну в голоді і в холоді, а ви будете відсипатися в теплі?

Дійсно, Тереза з Яськом минулої зими пошили в Косові кожухи в доброго майстра, мала та одежина їм довго служити. Але кому на заваді стали їхні кожухи, що серед ночі прийшли їх забирати? Тереза бухнула коренастому в ноги:

— Синочку, пошкодуй нас! Дивися, скільки дітей у хаті голодних і холодних!

— Стара, — зайда чоботом пхнув Терезу так, що та відлетіла Яськові під ноги. — Бачиш той гак, — показав на стелю, з якої звисала і блідо блимала лампа, начорно задимлюючи один бік скла. Потім рукою обвів навколо голої Терезиної шиї. — Хочеш там потеліпатися, повисіти хочеш?!

Хижо заскалене око оглядало хату, шукаючи поживи.

— Терезко, віддай, що хочуть, — може, їм більше треба.

— Так, дідо, ти краще соображаєш від своєї баби.

Тереза розгублено стояла посеред хати і не могла відігнати думку: де, де я його бачила, де чула цей рипучий голос?

— Беріть, все беріть, — нервово бігала по хаті і не могла знайти кожухи — забула, як заорало. Ясько зрозумів її, відкинув благеньке рядно, на якому спали. Кожухи лежали, рівно складені на ліжку.

— Беріть, грійтеся.

— Оце да! Добротні, в лісі не замерзнемо. А сало, а самогон?

— Цього вже нема, хоч душу витрушуйте, — Тереза осміліла. Вона згадала, вона знає, хто перед нею. Вона пам’ятає його промову на сільському сході про краще життя і свободу для таких, як вона. Пам’ятає його рипучий голос і велику голову з тісним кашкетом, якого стягував синій обруч. Клубок образи і зневаги перетиснув горло. Вона випросталась і гостро глянула в очі прибульцям:

— Грійтеся!

Кожухи винувато повисли в чужих руках, м’яко виблискуючи білим хутром.

— Беріть, беріть усе, що