Записки в узголів’ї - Сей Сенагон
Тим часом онучок Мацуґімі лепетав щось миле.
– Гарно було б видати його за дитину імператриці, – жартував канцлер.
«І справді, – з тривогою подумала я, – чому ж імператриця й досі не народила сина?»
Приблизно в годину Вівці[97] з’явився імператор, було чути шелест шовкової одежі. Імператриця усамітнилася з ним у внутрішньому покої, який був загороджений від усіх. Придворні дами посідали у глибині зали. У галереї було безліч придворних. Канцлер наказав: «Напоїти та нагодувати всіх». Усі сп’яніли; чоловіки почали жартувати з дамами, жарти одне одного їм здавалися дуже дотепними.
На заході сонця імператор наказав покликати до себе дайнаґона Яманоі. Потім він велів поправити його зачіску і повернувся до палацу. Його одяг кольору вишні, одягнутий поверх пурпурного, був залитий сяянням заходу сонця.
Дайнаґон Яманоі – старший син канцлера і народжений від наложниці, не мав особливої популярності серед інших членів родини, хоча був такий красивий. Він набагато красивіший за своїх братів, і мені завжди було так прикро чути, коли придворні говорять про нього щось погане. Імператора проводжали сам поважний канцлер та його сини: дайнаґон Яманоі, Саммі-но чюджьо, та хранитель скарбниці.
Потім фрейліна Умано найші прибула повідомити від імені імператора, що той чекає імператрицю в себе.
– Ні, сьогодні ввечері я не можу, – хотіла відмовитись імператриця.
– Як це може бути? Які витребеньки! Сьогодні ж виїжджай.
Від спадкоємця престолу також приходили листи один за одним, у палаці запанувала метушня. Придворні дами, які прийшли за молодими дружинами, все підганяли їх: «Швидше, швидше».
– Спочатку проведіть мою сестру, – сказала імператриця.
– Як це мене першу, хіба так можна? – заперечила пані Шіґейшя.
– Так, я хочу тебе провести, – відповіла імператриця.
Їх дуже мила суперечка викликала посмішку на моєму обличчі.
Після пані Шігейші відправилася імператриця.
Канцлер також залишив палац. Він так насмішив усіх у палаці своїми жартами, що вони мало не попадали з містків.
109. Від куродоЯкогось дня мені принесли гілку сливи від одного куродо. До гілки було прикріплено послання: «Що ви про це думаєте?»
«Облетіла рано» – написала я, взявши рядок із вірша.
Почувши це, імператор сказав: «Це краще, ніж складати свою танку. Дуже дотепно і влучно».
110. В останній день лютогоВ останній день лютого дув сильний вітер, а з темного неба сипав дрібний сніжок. До Чорних дверей прийшов слуга і сказав:
– Я до вас із посланням. Радник Кінто просив передати вам ось цей лист.
У листі було написано останній рядок танки:
Лише на мить Повіяло весною.І справді, ці рядки дуже гарно підходили до сьогоднішньої погоди. Проте я зовсім не знала, які ж рядки скласти у відповідь, які б підходили.
– Хто зараз із паном радником? – запитала я.
– Той-то і той-то… – став перераховувати слуга.
Всі люди гарні, проте більш за все я не хотіла осоромитися перед радником Кінто.[98] От йому-то точно не хочеться посилати погані вірші.
І враз я відчула себе самотньою. Мені захотілося показати записку імператриці, але вона зараз була з імператором.
Посланець все повторював: «Скоріше, скоріше!»
Мало того, що я складу поганий вірш, та ще й запізнюсь. Де це таке бачили? Ет, хай буде так, як буде! І я взяла пензлика і написала:
У холодних небесах Вишневим квітом Сипле сніг.«Що ж вони подумають?» – переживала я. Мені дуже хотілося почути, що вони скажуть про мій вірш. Проте якщо він їм не сподобається, то краще мені не дізнаватися про його оцінку. Коли вони отримали мою відповідь, серед гостей був присутній начальник Лівої гвардії. Він-то і сказав мені:
– Радник Тошіката оцінив ваші вірші наступним чином: «За це її можна навіть возвести до рангу вищої фрейліни найші».
111. Те, що здається безкінечнимДальня дорога, коли мандрівник їде на північ до Мічіноку, а минає лише Осаку.
Час, який необхідний для того, щоб новонароджений виріс і став повнолітнім.
Сутра мудрості, коли починаєш її читати в самотності.
112. Сумне обличчя буває, колиСумне обличчя буває, коли ніс закладений і говориш, ковтаючи шмарклі.
А який сумний погляд у жінки, коли вона вищипує брови!
113. Масахіро – мішень для насмішокМасахіро – мішень для насмішок. Як ви думаєте, як це чути його батькам?
А от коли люди побачать, що Масахіро супроводжує якийсь слуга, то обов’язково підійдуть до нього та запитають: «Чому ти прислужуєш цій людині? Як ти так можеш?» Навіть не дивлячись на те, що Масахіро одягають найкращі майстри, використовуючи найкращі матеріали; він завжди одягнений краще, ніж інші. Проте люди лише сміються над ним:
– От якби це одягнув хтось інший!
Та й дуже дивно він висловлюється. Одного разу він наказав відправити речі, якими користувався під час чергування в палаці.
– Нехай понесуть двоє, – наказав він.
– Та я і сам зможу це донести, – обізвався один зі слуг.
– Який ти чудний! Як же ти зможеш сам нести ношу двох? Це ж все одно, що до одного глека налити два.
Ніхто не розумів, про що він говорить. Всі лише сміялись. Ще був один випадок, коли посланець приніс від когось листа і почав квапити його з відповіддю.
– От причепився. Чого так квапитися? Навіть боби у вогні скачуть, не знають спокою. А хто вкрав з палацу туш та пензлик? Що за люди! От коли б украли саке чи закуску, то я ще розумію.
І знову всі засміялись.
Коли ж захворіла імператриця, то Масахіро послали дізнатися про її здоров’я. Після того як він повернувся, усі почали запитувати:
– Хто зараз у неї в палаці?
Масахіро назвав п’ять імен.
– А ще хто?
– Та були ще хтось, але вони спали, а значить, їх не було.
Ну от, ще одна безглузда відповідь.
Одного разу, коли я була сама, він прийшов до мене і сказав:
– Послухайте мене уважно. Я маю вам сказати щось дуже важливе.
– Ну і що ж?
Тоді він наблизився до завіси, що розділяла нас, але замість звичайних: «Підсуньтесь ближче!» – раптом вимовив:
– Підсуньте своє тіло повністю ближче.
Ох як він
