Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Маркиза села у карету,
Открыла предо мной подол.
Я вез маркизу через лето,
Потом у хазу ей повел.
— Закрий піддувало, Базука, — тихо наказав, беззлобно, але із притиском Едик, та Віта почула ті слова.
— Ах, Емір, душа просить пісні, — сказав чоловік. — Але якщо ти не хоч — нє буду. Н-но, ряба, — і завів двигуна. — На хазу? Пардон, квартєру?
Едик не відповів. Машина рушила.
«Базука, що таке базука? — подумала Віта. — Десь я чула це слово… Едик водиться зі своїми далі? Я вирву, я вирву його з цього світу. З цього сере… довища…»
Раптом пригадала фразу: «Повстанці, озброєні базуками, наблизилися до Стенлівіля[5]…»
Чиї повстанці? До якого Стенлівіля? Базука — зброя? Зброя і кличка? Вирватися із машини, із… Чого? Самої себе?
Едик сидів поруч, на задньому сидінні. Від нього йшло тепло — потужне, добре відчутне, проривалося крізь одяг, крізь шкіряну куртку й сорочку під курткою — так, куртка була розстебнутою ще там, надворі, коли зустрілися, і під нею, вона помітила, виднілася лише сорочка.
«Тобі не холодно?» — хотіла спитати Віта й не спитала, бо й так зрозуміло: не холодно. І від того їй самій стало тепліше й затишніше.
А його тепло… Тепло, що йшло від нього, чоловіче тепло… Віта стала шукати слово, яке просилося на язик чи в думку, і раптом знайшла його — «могутнє». Могутнє чоловіче тепло. Яке йде, переходить до неї. І коли він обняв, пригорнув, притиснув, легко, але водночас дужо, сильно, Віта не відвернулася, не зробила спроби вивільнитися, відсунутися. Вона трохи зіщулилася, тихо, непомітно задрижала, а потім задихнулася — від тих обіймів, від дужого, ні, теж могутнього, чоловічого запаху і тільки, наче сніжинка за вікном «побєди», майнула думка: «Я ж доросла, мені вісімнадцять…»
У тій кімнаті-квартирі на четвертому поверсі, куди піднялися, не було нічого, окрім старого масивного стола, двох стільців і ліжка-дивана, застеленого зеленою накидкою.
— Тут кореш один має жити, — сказав Едик. — Ну, а поки нам позичив на цю ніч…
— Позичив?
— А що?
— Нічого, — відповіла Віта й подумала: «Але чому він каже — на ніч?..»
На столі стояли тарілки з їжею, незачеплені, приготовлені явно для них — м’ясні страви, ковбаса, салати, огірки й помідори, пляшка вина й пляшка горілки, дві чарки й два фужери.
— Мала, це все приготовлене для нас, — підтвердив Едик. — Я дуже хочу їсти, ми могли б спочатку пошамати, але ти пробач, я ще більше хочу тебе… Ну, не червоній, — і далі промовив те, що Віта подумала дорогою сюди: — ти ж доросла… Хіба що…
Він підійшов до столу й налив у фужери червоного вина. Простяг один Віті.
— За нас. За тебе… За те, що ти тоді приїхала, інакше я не знаю, що б зробив з собою… За…
Дзенькнув кришталь. І тоді, вже зі своїм фужером майже біля губ, додав:
— За ту стежку, на якій тебе зустрів… Пам’ятаєш?
— Звичайно.
Та стежка… А якби її не було… Якби… Дівчинка-школярка йшла через маленьку пустиню. Йшла, безтурботна, назустріч… Назустріч долі… Чи крізь пустище, наче долю… До нього….
Віта досі пила спиртне дуже рідко. У їхній сім’ї по святах вживали хіба ситро. З однокурсниками вперше спробувала вина. А тепер… Тепер випила цілий фужер — для повного щастя, для… Так, так, так, для хоробрості… Бо випив він…. Бо… Бо це вино мусило бути випите…
Закрутилася, попливла голова. Режисер дійства (це Віта зрозуміла пізніше) допоміг зняти пальтечко, потім кофточку… Перед тим, як зняти сукню, Віта попросила:
— Вимкни, будь ласка, світло.
Він послухався, але плаття вже зривав, і Віті здалося, що, як і вона, весь трусився.
Вона… Так, вона десятки, сотні разів уявляла цю першу зустріч після його повернення… А відколи зрозуміла, що закохана, уявляла і те неминуче, що мусить статися між ними. Боялася, тремтіла подумки, тремтіла наяву — чоловіки завжди здавалися дужими, загадковими, але незрозумілими й навіть ворожими істотами. Надто тій, що виросла без батька… Чоловіки… Частина його тіла, про яку й думати не одважувалася, ввійде в її тіло? Це неможливо… Це…
Людка якось призналася, що там, в селі, звідки Віта втекла, вона вперше… І як це було…
— Перестань, — обірвала її захльобисту, правда, притишену, але сороміцьку мову.
— Перестань, перестань, як поїдем на Тустань, — засміялася безсоромна Людка.
18
Усе було зроблено. Геть усе. Кілька днів тому лікар сказав до Віталії:
— Я би радив, Віталіє Миколаївно, все ж спробувати…
— Побігати? Зайнятися фітнесом?
— Не смійтеся. Ще є шанс. У вас нетиповий випадок.
— Нема, — сказала Віталія. — І ви, і я це добре знаємо. Ви хотіли мене відправити до Києва? До Європи? Я не в тому стані і не в тому настрої. Я ослаблена і просто хочу спокійно дожити. А без обезболювання вже жити не можу. Тобто… Усе, Андрію Петровичу. Через тиждень-два я просто відправлюся додому. І ви це знаєте. Ну, нехай через місяць. Відстрочка від призову тітки С.
Навздогін лікар щось там сказав про її мужність. Що захоплюється чи що…
«Моя цинічна мужність, — подумала Віталія за дверима лікарського кабінету — чого вона саме приходила, здається, про щось спитати, а про що? — Цинічна, аж щемить на зубах. Аж-аж. І хочеться заревіти, як корові. Якій вчасно не дали сіна. Моє сіно, моє життя я отримала сповна. Навіть з конюшиною. Хоч було часом і гірке, болотяне, і не те що ясна, душу різало. Чи час був такий гіркий? Але ж не гіркіший, ніж у моєї мами. То на що скаржитися зволите, герцогине? Ні, краще — маркізо. Як там співав колись той придурень — маркіза сіла у карету? От і я сіла…»
Віталія згадала, коли чула ту пісню. І кличка придурка спливла — Базука. Взагалі своїм прислужникам Едик любив давати оригінальні кликухи. Може, тому, що сам був Еміром. Тромбон, Кролятик, Базука… Останній був свідком її щастя, налитого по вінця, радості, що аж вихлюпувалася, і про біду він же повідомив.
Тоді… Тоді… Тоді вона ходила по воді. Не ходила, а занурилася з головою. І дихала, ще й як дихала, бо не знала, що то вода, що вона занурена.
