Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
І, перестрибнувши невисоку огорожу, зник у надрах скверу, біля якого стояла Віта. Біля якого виглядала своє щастя.
Що сталося, взнала від Зіни, а потім і на суді. Усі ці чотири місяці Едик-Емір жив подвійним життям. Ще в колонії готував пограбування квартири відомого в Києві антиквара.
«У колонії?» — все похололо у Віти всередині.
А того дня, вислідивши, коли антиквар, що жив сам, вирушив у якесь там містечко за здобиччю, забралися до багатої квартири.
Квартир на тому поверсі старого будинку було лише дві, і в другій — вони точно знали — не передбачалося нікого: господар поїхав у гості до сина, а його дочка, стара діва, на роботі в поліклініці.
Перед тим забиралися через сусідський балкон, опустившись з даху на четвертий, а потім третій поверх. А один з них приходив під виглядом страхового агента. Антиквар щось запідозрив і поміняв замки. Тільки Емір і це передбачив. Майстер, що вставляв замки, за великий куш виготовив зліпки ключів. Мали відкрити двері, забрати цінні речі, а тоді імітувати зламування тих же дверей. Усе було б добре, якби не одна обставина. Передбачливий старий попросив, доки він у від’їзді, побути в квартирі племінника свого сусіда. Той же почув, як тихо відчинилися двері й чужий голос, не став ризикувати й сховався за шторою. Емір і його подільник (а ще двоє стояли «на стрьомі» у під’їзді й біля під’їзду) забрали кілька дорогих статуеток, старі персні, дві картини й чотири старовинні ікони і благополучно змилися, зімітувавши виламку замків. Час обрали вдалий — одразу по обіді. Та племінник сусіда, хоч і боявся виглянути з-за штори, усе ж почув звертання: «Емір». Відразу подзвонив у міліцію. А сп’янілий від успіху Емір по дорозі на ту саму порожню квартиру вирішив грабанути ще один приватний будиночок. Вдалося. Однак біля його будинку чекали міліціонери — кличка «Емір» була їм знайома. Виявилося, до того ж, що саме їхня банда в масках здійснила напад місяць тому на касу заводу в іншому мікрорайоні. Поранили касирку, що спробувала чинити опір. Поранив, правда, не Едуард-Емір. І грошей в касі виявилося мало.
Віта була приголомшена. Трясла, мов грушу, Зіну:
— Скажи, ну, скажи, що це неправда.
— Пусти, — Зіна вирвалася, якось наче бридливо відкинула Вітину руку. — То його справа. І його життя. Тепер надовго сяде.
— Надовго? — У Віти все опустилося: рушилося її небо, хиталася земля.
— А ти як думала? Надовго. Сміливий він, відчайний, тільки, видно, не фартовий.
Зіна зітхнула. Але у виразі її обличчя й словах не було осуду брата, тільки легкий, начеб летючий жаль. Дорогою від Зіни Віта думала про Едикову сестру — чому вона така покірна, ніби якийсь додаток до брата, його життя, вчинків, повелінь і примх. Чому так? З великої любові? А вона сама? Що її приваблювало, притягало, мов незримий магніт, до цього чоловіка? Не тільки чоловіча сила, поєднувана з дивною грубуватою ніжністю, не лише несхожість на того злочинця, бандита, який був знаний із книжок і кіно, з розповідей, почутих у дворі. Хоча у дворі тітоньки й бабусі, котрі вічно там сиділи, не вельми й засуджували тих, хто опинився в тюрмі. «Непутьові», якась ніби й необхідна частина життєплину, що врівноважувала іншу, надто правильну. Ці чотири місяці Едик був уважний до неї, дарував дорогі речі — перстень, намисто, комбінації, трусики, чобітки, ажурні панчохи — все те вона не могла показати мамі, а отже, й прийняти. Вона вдягала те багатство (боялася спитати — звідки?) тільки перед ним, і то був мовби театр одного актора й так само одного-єдиного глядача. Раптом збагнула, що в їхніх міні-виставах, які неодмінно завершувалися коханням, є особливе зачарування. Таємниця, що її не дано розгадати навіть їм двом. Тепер збагнула інше: то була втеча, гра у схованки. Від когось третього, що заглядав у вікно або й намагався зазирнути у щілину. Або дивився й усміхався, вони його не бачили. А може, й не хотіли помічати, бо міг би сказати правду. Правду про що — їх обох, того, що їхнє щастя тимчасове?
«Як він міг так мене обдурювати ці місяці?» — подумала Віта.
І раптом вражено спинилася, аж наштовхнулася на стару жінку. Од іншої думки — він ховався, бо не хотів її впускати у своє справжнє життя, бо теж прагнув цих зустрічей і вистав, бо вони і йому були не тільки цікаві, а й необхідні й дорогі.
Пливли в повітрі його слова: «Дякую, що ти зберегла себе для мене». «На тому березі, де я був, ти теж була, тільки про те не знала». «Якщо ти покинеш мене, я спочатку вб’ю себе, а потім тебе».
— Як це? — спитала вона, коли почула ці слова, і засміялася.
— А так, — сказав.
Тепер вона знала, як це могло (може) статися. Або думала, що знала. Чи вбила б її його смерть?
«Вульгарна драма», — подумала студентка Віта.
А якщо не вульгарна?
Спливли слова: «Бринить під небом сірим осінь золота». Далі було щось про літа, які приходять із весни. Тепер весна, її весна, що так прикро, так гірко обірвалася й перецвіла. А як доживе до осені — без нього, підлого, проклятого злочинця?..
«Як ти міг?» — це питання хотіла задати Віта, коли йшла разом із Зіною (сама схотіла) на побачення в СІЗО[6]. Зіна сказала, що вона, Віта, — племінниця Едуарда Грищенка. Що дуже хоче побачити дядька.
Одягнутий у шкіряну куртку Едик з’явився ледь змарнілий. Сів за стіл.
— Вибач, мала, що розчарував тебе, — сказав одразу.
Покосився на міліціонера, що слідкував, чи не скажуть чогось зайвого або й цікавого для слідства.
— Як ти…
Віта почала заготовлену фразу і не змогла договорити.
Мала сказати — міг.
Виходить, міг, бо вона для нього ніхто. Хіба так, тимчасова розвага. А він зовсім інший, з іншим, злочинним життям, способом існування. Вона не з його берега.
Він мов почув її думки. Чи ж почув?
— Ось що, мала, — сказав. — Я, звісно, вибачаюся. Але не каюся. Не каюся. Не намагайся зрозуміти. Мені дадуть десятку, а може, й більше. Стільки не ждуть. І ти не жди. То тільки в піснях блатних стіки ждуть. І взагалі я тобі чужий. Щитай — урка підлий. Чи як хоч. До того ж,
