Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
З цими словами Тетяна Борисівна простягла листа Дазі. Прохолодний папір обпік Дазині пальці, долоню. Рука затремтіла.
«Вона зараз відірветься», — з жахом подумала Даза.
«Мама… Жива?» — десь наче здалеку, з незримої далечини й височини прилетів голос-запитання.
Але… Тетяна Борисівна дивилася примружено і трохи… трохи зневажливо? Тремтячими, враз замерзлими пальцями Даза розірвала конверта з листом на дрібні шматки і викинула папір у кошик для сміття.
17
За кілька днів до Нового року в їхній квартирі пролунав телефонний дзвінок.
— Тебе, — заглянула у кімнату Віти мама Даза. — Якась жінка. Чи дівчина.
— Алло, — сказала Віта.
Дзвонила Зіна. Дзвонила, щоб повідомити:
— Едик вернувся і дуже хоче тебе бачити. Зможеш прийти зараз?
— Змо… Зможу, — відповіла Віта, в якої серце вистрибувало з грудей.
— От і добренько. Він чекатиме тебе біля будинку. — У трубці за цими словами надто голосно залунали гудки.
— То однокурсниця. — У Віти пашіли щоки. — Вони… Вони там, у гуртожитку, збираються на вечірку. У То… У Тоні день народження. Вона мала святкувати зі своїми у Тернополі, але вернулася. Можна, я піду?
— А чому б ні? — Мама Даза посміхнулася. — Ти ж уже доросла.
— Дякую, матусю.
Віта цмокнула маму в щоку. Тепер вона вся палала. А хтось невидимий піднімав її над підлогою.
— Тільки ж на день народження приходять із подарунками. Сьогодні неділя. Крамниця біля нас вже зачинена. Давай твоїй однокурсниці щось виберемо з того, що в нас є.
Вибрали гарну кришталеву темно-синю салатницю. У неї Віта поклала книжку — збірник афоризмів. Її чомусь потягло до вікна. Біле покривало снігу притягло очі, кинуло їх на пухнасту ковдру й стало присипати, загортати в холодний пух.
«Я не маю його побачити? — спитала когось Віта. — Нехай тоді сніг засипле весь Київ».
— Хто там має бути? — почула голос мами Дази за плечима.
— Де?
— На дні народження. Ти така схвильована, аж тремтиш.
— Ні-ні. Тобі здалося.
— Там будуть хлопці?
— Можливо.
— А ти не закохалася часом, доню?
Мама вимовила це слово жартома. Мовби жартома. Мовби…
«Стріла летить, — подумала Віта. — Ти все знаєш, мамо. І… нічого не знаєш. Я потайна і недобра. Я порожня всередині…»
Ледь не закричала:
— Навіщо ти кажеш про кохання, про мою закоханість?
Стисла губи. І зуби. І ту, другу Віту, яка сиділа в ній, притисла до себе. Вставила їй до рота кляп.
«Потайна і недобра» Віта через півгодини вицокувала підборами чобітків по звільненому двірниками од снігу тротуару. Ледве вийшла з дому, хотіла пожбурити у той сніг салатницю. І книжку, так, і книжку — хай читає афоризми зима. Стрималася, натомість притисла загорнутий у папір кришталь до грудей. Наче хотіла зігріти. Сама дзвеніла, наче кришталь на морозі. Та ніхто дзвону не чув. І чи дзвенить кришталь на морозі? Чому так рано стало темно в цьому місті? Хто біжить за її спиною?
Високий і дужий чоловік чекав її біля рогу будинку. Хтось підштовхнув, владно, з усієї сили, Віту — і вона побігла назустріч темному силуету.
Світлому, найсвітлішому силуету.
Його дивно-хрипкий зойк:
— Мала! Малюня!
І руки, котрі її підхопили, підняли, піднесли, і губи, які припали до її вуст… Він цілував її, отак підняту над землею, над снігом, над Києвом, над світом. Вона сп’яніла відразу, гаряча хвиля затопила всю без останку. Її вже — такої собі Віти — ніде не було.
— Що то між нами? — спитав, одірвавшись од її досі ніким не цілованих вуст.
— Салатниця.
— Яка ще салатниця?
— Подарунок тобі.
— Ну ти даєш, мала! Салатниця… Викинь її!
— Навіщо?
— Вона заважає чути тебе.
Віта слухняно впустила салатницю разом з книжкою на землю.
— Нас бачать, — прошептала.
— То й що? — І по хвилі (чи годині вічності?), за поцілунком, що забив дух: — Нас ніхто не бачить. Тільки я тебе бачу і нікому не дам дивитися. Ти ці п’ять літ…
Едуард не доказав, поставив Віту на землю. Але велике вечірнє місто продовжувало крутити довкола неї велику, розцятковану вогнями карусель.
— Я п’яна, — щасливо прошептала вона.
— А я пив тебе ці п’ять літ. По ковтку кожного ранку. Я настоював тебе у снах і вранці випивав.
Віта од цих слів ще більше задихнулася. Така людина не могла бути злочинцем. Такий чоловік не міг бути поганим. Якщо був — вона зробить його іншим, ліпшим, вона вже творить іншого Едуарда, Едика, зчищаючи бруд колишнього Едика, Еміра.
Потім вони разом підняли салатницю з книжкою. Едик сказав, що їх чекає вечеря.
— У вас? — злякалася Віта.
— Ні. Нам кореші мої на двох накриють.
Трохи розчарована, Віта, хоч і рада — ще буде, буде, буде, тепер вона певна, знайомство з сім’єю, не тільки з Зіною — спитала:
— Де?
— На одній хазі. Вибач, квартирі. Трохи проїдемось. Машина жде он там, за рогом.
— Машина?
— Карету я ще тобі замовлю, — весело сказав Едик. — А хоч, на руках понесу?
— Ні-ні, що ти…
Це її потішило, авжеж, потішило — і готовність нести на руках, і машина, що справді чекала за рогом, хай стара «побєда», але тоді ще не густо було машин навіть у Києві, і чоловік за кермом — здається, вона його бачила колись з Едиком.
Зимовий київський вечір поніс її на своїх невидимих темних крилах.
Десь далеко лунала «Пісня про рушник». Про те, як оживе на тім рушникові все знайоме до болю…
— Оживе все знайоме до болю — і дитинство, й розлука, й твоя материнська любов, — виводив чистий жіночий голос.
Чи чоловічий? І чий?
Вона тоді подумала: чий? Хто співає? Часом любила вгадувати, коли чула знайому пісню.
Тепер, не вгадавши, подумала: «Розлука? Ні-ні, ніякої розлуки вже не буде, ніде і ніколи…»
Коли
