Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Едю, я мушу йти.
— Куди? Машину з Базукою я відпустив.
— Але ж мама хвилюватиметься. Я сказала їй, що йду до подруги, до однокурсниці, на день народження.
— Ти заночувала.
— Я ще ніколи не лишалася ночувати.
— Щось завжди буває вперше.
— Може, ми хоч подзвонимо? — жалібно попросила вона.
— Тут нема телефона.
— А надворі? На вулиці…
— Добре, пошукаємо, якщо ти хочеш.
— Якщо ти хочеш…
Він ще кілька разів казав цю фразу, кидав, мов подарунок, і вона так і сприймала, а тоді…
Мела хурделиця, що переходила у мокрий сніг з дощем, колючки злиплих сніжинок били по щоках двох, котрі шукали телефонну будку на порожній вулиці на окраїні Києва. Вони йшли і йшли, і, здавалося, мокра заметіль ховає їх у своїй щільній незатишній ковдрі. Знайшли телефона аж за кілька кварталів. І тут виявилося, що ні в нього, ні в неї немає двокопієчної монети.
— Ч-чорт! — сказав Едуард й погасив лайку, що вирвалася з його губ. — Зачекай тут. Я зараз.
Він побіг до найближчого будинку, бачила, як зупинився, став, задерши голову — потім вона зрозуміє, для чого. Забіг у під’їзд. Віта стояла серед хурделиці, тулячи до грудей залізну квітку. Цей великий металевий тюльпан їй подарував Едик. Сказав, що привіз звідти, що викували на його замовлення — для неї. Віта була зворушена. Квітка після її першого тілесного кохання. Залізна квітка. Залізне його тіло, що аж бриніло од напруги й міцності. Тюльпан, пелюстки якого трохи немовби підсвічені жовтими і червоними кольорами. Полум’я для неї. Вона якось інстинктивно захопила квітку з собою. Наче не хотіла розлучатися.
— Какой адінокий девушка! Девушка среді зіми!
Віта здригнулася од того голосу. Перед нею виросла темна фігура. Чоловік похитувався й простягав руки.
— Не підходьте, — закричала Віта.
— А то що? Мамку позовьош?
— Вам буде погано.
— Мінє будєт хорошо. Обізательно.
Примара, що виникла з ночі, схопила її за руку. Віта шарпнулася, другою рукою, в якій була залізна квітка, вдарила, ні, вдарила не рукою, а тюльпаном чоловіка.
— Ти шо делаш, сука!
Віта відступила, він кинувся на неї. Обличчя було — навіть у темряві вгледіла — закривавлене. Схопив за плече.
— Счас вместо любві умрьош, сучіще!
Віта скрикнула, він повалив її на сніг.
— Любов на снегу будет. Прямо здесь.
Та від будинку вже біг Едик. Копнув нападника ногою, тоді підняв, легко, як шкідливе щеня, за комір. І вдарив з усього розмаху кулаком в лице. Нападник впав і не ворушився.
— Едю! Що ти зробив?
— Нічо. Оклемається. Такі падла живучі.
І, піднявши із замету Віту:
— У тебе все хокей?
— Ага. Я тільки злякалася.
— Тоді ходімо дзвонити. Я обміняв трояка на двушку. Налякав, але обмін хороший.
— Три копійки на дві?
— Три рубля на двушку, — засміявся він. — Дуже вдалий обмін.
У Віти все тремтіло. І коли йшла до будки, оглянувшись на тіло серед снігу, і коли набирала їхній номер.
— Ой, Віточко, де ти? — мама.
— Я у Тоні. Я заночую у Тоні. Тут нічого не ходить… Добре?
Мама дозволила.
Пекло піднебіння од того обману. А поруч стояло й гріло подихом її другу руку із залізною квіткою в ній її кохання й щастя.
Щастя, яке гріло її цілих чотири місяці. Не тільки гріло, палило до знемоги. Віта бігала на лекції, а після лекцій мчалася до нього. Якщо він не був зайнятий чимось своїм, казав — друзі, яких треба провідати, справи, якісь доручення…
Віта:
— І дівчата?
Він:
— Усі дівчата, крім тебе, цієї зими померли.
Мама:
— Ти стала приходити пізно, Віточко. У тебе… У тебе є хлопець? Не червоній. Це нормально для твого віку. Але я хотіла б знати…
Віта не могла збрехати:
— Є. — І поспішно. — Він дуже хороший.
— І гарний?
— Так.
— Однокурсник?
— Ні.
— Гаразд. Колись познайомиш.
— Обов’язково, мамусю.
Віта затремтіла — а що, як мама знає, хто такий Едик? Якщо вони… Якщо він… Якщо поєднають долі — мусить дізнатися. Дізнається, і тоді… Але до того часу Едик стане іншим. Він дав слово, що влітку поїде на роботу, на комсомольську будову. Або піде працювати в «Метробуд». Нехай, йому треба відпочити після страхіть в’язниці. Після тієї страшної колонії, де в нього з’явилися два великі шрами на тілі. Навесні Віта, вже не соромлячись, розглядала це могутнє, волохате (як ведмедик, казала) тіло, цілувала ті шрами — один довгий (та, черкнули трохи, відмахувався) і другий — круглий, глибокий. Збоку і біля лівого плеча. А могли влучити нижче, в серце, жахалася Віта й знову цілувала шрам.
Вони кілька разів ходили в кіно, раз Віта затягла на концерт класичної музики, де Едик висидів, але прикидатися не став — то не для мене. І це визнання, просто визнання, без іронізування, чомусь зворушило Віту.
Зустрічалися ще на тій порожній квартирі, куди чомусь ніхто не вселявся, якось в іншого друга, в Едика вдома, коли там нікого не було. Ще двічі Віта заночовувала «у подруги». На прохання познайомити ближче з друзями Едик відмахувався — встигнеш. Та й зав’язав я з ними, сказав. Так, дещо підбив з минулого.
Усе обірвалося, коли тільки-тільки зацвітали сади й зав’язувалися майбутні білі свічки на київських каштанах. Коли прийшла на чергове побачення після дводенної розлуки (знову справи були) й довго чекала, дивуючись, чому затримується коханий (ніколи такого не траплялося), перед нею раптом вигулькнув Базука:
— Наше вам з кісточкою. Емір не прийде.
— Не прийде? — Віта поморщилася: запах, який ішов від цього чмура, що засунув руки в кишені й похитувався перед нею, був не дуже приємним. — У нього… Справи?
— І справа, і зліва. — Базука сплюнув. — Замели твого Еміра. І всю нашу, щитай, компашку. Я ще гуляю і рватиму кігті кудись подалі. Мо’, на Крим чи в Одесу рвону. Ну, аріведерчі, маркізо. Сумувати тепер доведеться довго.
— Зачекайте, — Віта нічого не розуміла. — Як це — замели?
— Натурально, — і знову цвіркнув. — Як і положено ментам. Казав же Еміру — два рази за один день
