Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

— Бідна моя, — якось геть по-дорослому сказала Соня, мовби старша сестра, мама чи й бабуся. — Не плач. Ну, не рюмсай. Калача за це я тобі не дам, але… Де тепер мамин лист?

Даза нарешті підвела на Соню червоні очі, в яких Сонтарина чомусь геть розпливалася.

— Ну? То де?

— У ко… корз-з-зині для сміття…

Зуби в Дази зацокотіли. За глухою стіною спального корпусу хтось закричав — пронизливо, моторошно. Може, туди переселився Дазин біль?

— У кабінеті бридкої ТеБе? — уточнила Соня.

— Так.

І тут Соня спитала:

— А ти б хотіла його прочитати?

— К-кого?

— Листа.

— Від мами?

— Ну не від тебе ж…

І Даза призналася — хотіла б. Потім прошептала тихо-тихо:

— Дуже.

— Я спробую.

Подругам Даза сказала, що впала в кропиву. А що і як спробує Соня-Сонтарина, вона дізналася ввечері, коли та, проходячи мимо Дазиного ліжка, тихо промовила:

— Вийди надвір.

Даза вийшла, а хвилин через десять за нею і Сонтарина. Простягла Дазі щось, загорнуте в шматину.

— Візьми.

— Що це?

— Лист.

— Лист?

— Так. Від твоєї мами. Звичайно, тут клаптики, але…

— Ти їх…

— Так.

І Соня розповіла, що вона прокралася в навчальний корпус. І що кабінети там не зачиняються — вона перевіряла. І як дістала шматочки листа з корзини для сміття. І ще сказала:

— Не бійся, ТеБе не дізнається. Завтра першою туди зайде прибиральниця. Там сміття вистачить. Я ще стару газету порвала. Сховай.

Даза сховала — під тими ж колодами. Коли випадала можливість, приходила й діставала дорогоцінний скарб. Вона хотіла навіть склеїти ці маленькі шматочки. Але зрозуміла, що це неможливо — надто дрібні були ті клаптики, клаптунчики паперу. І що за чим складати? Вона просто брала й читала окремі слова, навіть склади. Коли прочитала слово «донечко», щось кольнуло всередині, Даза завмерла й боялася поворухнутися. А тоді обережно піднесла маленький-маленький папірець до губ і поцілувала. Раз, вдруге і втретє. Сльози потекли з її очей, та Даза не стала їх витирати. Тут вона подумала, що повинно ще бути слово «мама». Чомусь так подумала. Мусить бути, інакше вона помре. А їй не можна помирати, коли має такий дорогоцінний таємний скарб.

І вона таки знайшла це слово. Не ціле, а тільки дві букви: «ма». Може, то й не було слово «мама», а якесь інше. Маю чи мати щось. Та Даза прогнала цю думку. Це був початок найдорогоціннішого, найдорожчого слова. Вона вдивлялася у ці дві літери, аж доки ті не стали розпливатися. На долоню впала сльоза. Даза піднесла долоню до губ і лизнула. Сльоза, на диво, була не солоною, а солодкою.

Якось вона покликала туди, у сховок, Сонтаринку. Тепер Даза називала її так. Тільки так. Іноді вона крадькома навіть виспівувала те слово. Сон-та-рин-ка! Вона показала Сонтаринці — тепер так казала — шматочки листа.

— Ти щаслива, — сказала та сумно.

— Ч-чому? Я така погана.

— Щаслива, бо твоя мама жива.

— Ну, що ти…

— Якби моя мамуся була жива, вона мені теж обов’язково написала б, — сказала Сонтарина сумно й затято водночас.

— Напише.

— Ні. Її напевно розстріляли, як і тата. Але я… Я…

Сонтаринка вся виструнчилася. Стисла руки в кулачки. Її сині очі наповнилися не слізьми, а мовби сяйвом. «Дві сині зірки», — подумала Даза.

— Я їх ніколи-ніколи не забуду. Коли я виросту, я поїду до товариша Сталіна і розповім йому, якими були насправді тато й мама. От побачиш, він повірить.

— Обов’язково повірить, — переконано сказала Даза.

Її душа розривалася на дві частинки. Часом їй хотілося запитати ТеБе (тепер вона подумки називала виховательку тільки так), що ж писала мама, про повний зміст листа, якого старалася збагнути, бо ж ТеБе читала, читала, читала.

Та Даза боялася. Вона вже звикла й не могла розлучитися зі своїм подвійним життям, не могла його позбавитися.

Якось її зненацька застала там, на колодах, за читанням, ябеда Валерія Капустіна, Лєрка-одномєрка, як її прозивали.

Простягла руку з пальцями-дрючками:

— Що це в тебе? Дай подивитися.

— Не дам, — сказала Даза.

— Тоді я скажу ТеБе.

— Кажи. Я не боюся.

— А я заберу.

Таки справді спробувала забрати. Але маленькі папірці тільки розсипалися довкола. Даза вперше в житті штовхнула, а потім ударила людину. Малу, злу, але людину — Лєрку-одномєрку — в обличчя. Та з несподіванки відступила. А потім сказала, що за це Даза-зараза получить сповна.

Даза із жахом дивилася на неї. Майнула думка: Лєрка донесе виховательці. А та… Добре було б, якби Лєрка просто побила Дазу. Може, стати на коліна, просити?

Раптом Даза відчула величезну втому. Наче хто їй навалив на плечі важезну ношу. Може, мішок або сумку з чимось. Піском, камінням. І вона пронесла цю ношу через весь інтернат. А тепер не може скинути її з плечей. Ноша пригинає до землі. Тягне, хоч Даза й опирається.

— Бери, якщо хочеш, — стомлено сказала Даза. — Можеш прочитати. Але там тільки окремі слова. Це лист від мами.

— Від мами? — Лєрка аж відступила. — Ти маєш листа від мами? А хто ж його порвав?

— Я, — призналася Даза.

— Ти? Нащо?

— Вихователька… ТеБе заставила.

— Ти його читала?

— Ні. Тепер намагаюся.

— А твоя мама знає, що ти… Що ти від неї відмовилася?

— Мабуть, знає. А може, й не знає.

Даза глянула Лєрці в очі. І сказала те, що думала, що дуже бажала.

— Я б хотіла, щоб вона не знала.

— Вона десь у таборі? Мама твоя…

— Мабуть, так.

Вони якийсь час завмерли одна навпроти одної. І раптом Лєрка захиталася й стала осідати на траву.

— Що ти, що ти…

Даза зробила порух в один бік, у другий. Лєрка уже сиділа й дико поводила очима.

— Лєрцю… Я зараз, зараз покличу когось.

— Не треба, — сказала Лєрка. — Пройде. То хвороба у мене така. Мабуть, приступ почався. Посидь коло мене.

Даза присіла поруч Лєрки. Ненависть її десь пройшла.

— То з кров’ю щось, — сказала Лєрка. — Я скоро помру.

— Ну що ти, Лєро…

— Мовчи, — сказала