Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

«Може, то з’явилася просто потреба писати, може, я стала графоманкою?» — подумала Віталія.

Чотири листи лишилися невідправленими. Вона їх віддала мамі Дазі, попередила:

— Не читай. Потім почитаєш.

«Потім — це коли? — подумала. — Хіба не ясно? А навіщо я писала, якщо не читати? Чому не порвала?»

Відповіді не отримала. Та Віталія, котра мала б відповісти, вже писала п’ятого листа. Знала, що то останній. Відправить, що б не вийшло.

Вийшло таке: «Доброго дня, Софіє! Пані Софійко! Колись, ви, певно, знаєте, була така стаття про музику Дмитра Шостаковича. Про якусь його оперу, здається, «Леді Макбет Мценського повіту». А може, й не про леді Макбет того повіту. Не знаю, хоча я, здається, бачила фільм за цією повістю Лєскова. Не пригадую режисера. Може, Балаян, а може, й не Балаян. А стаття називалася «Сумбур замість музики». От і в мене в голові сумбур. У думках сумбур. А найбільший сумбур у рядках, які ви читаєте. Бо я повинна написати вам щось особливе, а не можу. Не вмію. Одним словом, я в лікарні, в одній палаті разом з вашою мамою Софією. Я знаю про вас, але знаю вас такою, як розповіла ваша мама. Хоч мені здається, що знаю вас й іншу. Та Софійка моєї уяви нікому не віддасть свого світу. Вона його виколихала й виплекала, те дитя-світ виросло й знайшло своє місце у Всесвіті. Не знаю, чи затишна вам ця місцина, чи не надто часто літають астероїди або ще якість блукальці… Може, там холодно, але подумайте, чи немає місця, де може не те щоб холодніше, а так якось, начеб тебе покинули посеред великого людського гурту. Гурт знайомий, але чомусь минає тебе. Може, тому, що він надто знаний сам собі. Може, тому, що йде туди, куди треба йти, й знає те, що йому треба знати, знати так, як він вважає, що треба. Одним словом, пані Софіє, лікарня, в якій ми перебуваємо, називається онкологічним диспансером, і, я гадаю, ви знаєте, що то таке. Мені ж здається, що ваша мама вас любить, навіть більше за інших дітей, тих, котрі з нею поруч. Тільки любов їй ще не зрозуміла, — а може, й не дозріла, вона її кличе так, як уміє, і я, здається, почула цей поклик. Вибачте, будь ласка, за цей «сумбур замість музики». І за сумбурні думки. Я теж тільки недавно помирилася зі своєю мамою. Даю свою домашню адресу, напишіть, як не приїдете. Або подзвоніть. До побачення. Віталія».

Конверта принесла перед тим Олеся. Відправила листа і відчула, що в ній знову щось змінилося.

Коли так трудно написаний лист полетів у чуже місто, де жила та жінка, Віталія раптом відчула: найбільше її цікавить, хто така насправді Софійка. Щодо інших дітей Софії-старшої все було зрозумілим: вони або справді належали до міні-імперії мами-імператриці, приймали й визнавали встановлені нею закони, або… Або ж прикидалися, що ці закони визнають і живуть за ними, насправді визнаючи свої власні закони і прикидаючись, що вони вірнопіддані своєї міні-імперії, де єдина повновладна господиня-імператриця Софія.

«Як є насправді?» — подумала Віталія і зрозуміла, що їй це дуже цікаво. Цікаво тому, що це питання мовби продовжує її власне життя. Воно мені непотрібне, і воно вкрай необхідне — ці два постулати злилися в єдине ціле.

«Я дізнаюся, яка насправді Софійка, або помру».

Речення мовби перелилося у щось, що дражнилося з неї. І тут прийшло усвідомлення: вона чіпляється за будь-яку можливість вижити, прагнучи взнати чужі таємниці. Може, щось є таке, що їй допоможе, порятує? Де воно заховане, в якому вузькому гостродзьобому глечику, в якій скриньці під сімома, чи сто сімома, чи тисячі тисяч замками?.. Як відчинити ті замки або як розбити глечика…

16

Даздраперма принесла довірені їй дочкою чотири невідправлені листи до квартири-однокімнатки. Поклала в зелену скриньку, як і просила Віталія. Там лежали чиїсь давні листи. Може, ті, що Віта отримувала від своїх «горе-коханих». Або горе-кохання, того, хто завдав їм обом стільки болю?

Даздрапермі хотілося, чого там, вельми хотілося прочитати й ці давні, й нові, щойно написані, як сказала Віталія, розбурхані листи. Та знала, що не прочитає, не привчена читати чужі послання, навіть адресовані дочці чи написані нею. Нехай, вони мають власне життя, пережили його чи ще переживатимуть. Нехай. У них таємниця, яка й повинна лишатися таємницею. З таких, як вона, й складається та велика життєва таїна, яка не дає реальності бути надто прісною. До кінця зрозумілою й відчутною.

Так думала Даздраперма, а пам’ять прислала їй інше послання — нагадування про далекий напівзабутий й теж не прочитаний нею лист. Він завітав до дитячого будинку навесні сорок першого, за два місяці до війни.

На той час Даза Рубцова перебувала вже третій рік у спецбудинку-інтернаті для дітей ворогів народу. Маленьких ворогів. Потихеньку, болісно, натужно освоювалася, призвичаювалася до геть усього — писаних і неписаних порядків, розпорядку дня, вчителів, технічного персоналу, друзів по нещастю, одним словом, до свого нового становища. Була, як і всі інші тут, покидьком, послідом, якому ще належало стати справжньою людиною. А що мала, таки мала, попри всю свою непристосованість до життя, доволі гострий, аж недитячий розум, то вивчила нехитрі правила виживання й пристосування. Через рік вже й сама могла дати штурхана. З усіх сил старалася вчитися. Вважалося, що такі учні не можуть бути круглими відмінниками, тому «відмінно» ставили дуже рідко, хіба за вже надто бездоганні знання, коли не було до чого причепитися, зловити на дрібнесенькій помилці чи й просто обмовці, нехай відразу й виправленій. А Даза прагла вчитися якнайліпше. Готувалася до уроків так ретельно, аж у вухах не раз дзвеніло од перенапруги. Старання помітили. Її прийняли в піонери, а тут приймали тільки тих, хто пройшов «перековку».

Пересилюючи себе, Даза час від часу переповідала виховательці, про що говорили дівчата у класі й у спальні. Відчувала, як при цьому горять щоки — тут вона не могла себе переробити. «Пережиток минулого» ніяк не хотів кудись виходити.

Восени другого року Тетяна Борисівна звеліла зайти у свій маленький кабінетик.

Там вона сказала на диво лагідним голосом:

— Судячи з усього, ти справді хочеш перевиховатися. Це добре.

— Я стараюся, — тихо відповіла Даза.

— Старайся.

Даза чи не вперше побачила усмішку на вустах