Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

— Відкритим текстом не маю права, — озвався похмуро Герасим. — Суворо заборонено… Відповідати головою не маю ніякого бажання…

— Я відповім! — сердито мовив Тарас, сподіваючись, що радистові буде достатньо цього запевнення.

— Хоч і розстріляй мене, а в ефір відкритим текстом не вийду, — затято мовив Герасим. — Категорично заборонено!

Тарас важким поглядом зміряв бандита. «Цей не підкориться! Такому, і справді, хоч кулю в лоба, а він стоятиме на своєму», — досадливо поморщився Тарас.

— Гаразд. Згодом подивлюсь, як будемо діяти… Але ти запам'ятай раз і назавжди: тут наказую я!

Рушили до найближчої хуторянської оселі, що стояла біля самого лісу.

«Невже Хмара передбачив, що я вдамся до відкритого тексту? Отже, не довіряв мені? Нащо ж тоді послав? Радиста підібрав з найвідданіших, — розмірковував Тарас, йдучи трохи осторонь од обох бандитів. — Невже ж таки здогадався, що я можу по-своєму використати відкритий текст? Може, його насторожило, що я наполіг на радіозв'язку, відмовившись од живого ланцюга зв'язківців? Як же бути? Лишити Стрибунця десь тут одужувати, а цього фанатика дійсно під пістолетом примусити передати Максименку шифровку… Як „винагороду“ за справну роботу — кулю? Ні, грубо, прямолінійно… Хмара пізніше здогадається про все, коли жигайлові люди стануть для нього недосяжні… А поінформувати Максименка все ж необхідно…»

Спинились біля кринички, почувши стишений гомін.

Біля широкого дерев'яного корита порпалися чоловік і жінка. Вони мочили свіжоткане полотно і стелили його килимом-доріжкою на траві.

— Іди поспитай, — благально озвався Стрибунець. — Бреши, що знаєш, аби дали хоч якийсь притулок, бо так і впаду серед шляху…

Тарас нечутно підійшов до заклопотаних своєю роботою селян. Кахикнув. Чоловік наполохано озирнувся. Чемно вклонившись, Тарас переповів вигадану щойно історію, що всі троє постраждали од пожежі, йдуть тепер до міста на заробітки, щоб десь через рік-два вернутись та поставити нові хати, бо ж негоже сім'ям поневірятись по сусідах та по родичах… Вусатий дядько в крислатому капелюсі і сірій полотняній сорочці спершу недовірливо зиркав на Тараса, але в того, очевидно, був надто жалюгідний вигляд, бо дядько тут же й розчулився:

— Погорільці, кажеш? Еге ж, чували, який лихий вогонь у вас пурхнув…

— Лихий, лихий, — зітхнув Тарас.

— А які тепер заробітки? — розважливо мовив дядько. — Не рік і не два доведеться покрутитись, доки стягнетесь на забудову…

— І то правда, — погодився Тарас. — То як, приймете?

— А чого це зранку? — допитувався старий. — Добрі люди на ніч перепочити просяться… А вдень шлях сам під ноги стелеться…

— Ми б і йшли, та з одним нашим біда трапилась… Застудився. Як не перепочине та, може, якого зілля не поп'є, то й на той світ переправиться…

— Не доведи боже! — злякано махнув рукою старий. Посмикуючи себе за довгі пожовклі вуса, пороздумував. — А що, Густе, — звернувся до жінки, — пустимо бідолашних на ніч-другу?

Жінка припинила складати гармошкою сухе полотно, розігнулася.

— Про мене, Онопрію! Як ти…

— Тоді я проведу вас… Ген моє обійстя. В клуні перебудете, бо до хати не знаю чи й впускать… Хтозна, що за хвороба у вашого товариша…

— Застудився, — повторив Сокрута.

— Тоді свіже сінце йому буде саме раз, — остаточно вирішив старий, — цілющий дух у нього… Та й Густя якогось варева проти застуди приготує, вона майстриня щодо цього…

Пішли!

Його обійстя нічим не різнилося від інших: неподалік хати, вкритої околотами, містились хлів і клуня, викладені зрубом товстих і почорнілих од часу колод. У причілкове вікно зазирали високий і густий кущ бузку та червона мальва, а трохи далі — чистий, добре доглянутий город, обнесений досить умовним парканом.

Господар постелив ряднини на сіні, і всі троє з задоволенням попадали на м’які постелі з запахущого сіна. Спали до вечора.

Надвечір прийшов господар, побудив своїх несподіваних постояльців.

— Ходіть хоч бараболею закусіть, — сказав він, одчинивши навстіж двері. — Доброго частування не маю, а так, аби зовсім не охляли, чим багатий, тим і радий, — мовив він, наче вибачався. — А хворому Густя там такий міцний чай наготувала, на все подвір'я пахтить…

Під деревом стояв стіл, при нім — широка лава. На столі парувала в полумиску варена картопля, стояли горнятко з кислим молоком і чавунець, в якому господиня, певне, наварила зілля.

Сонце вже закотилося, і подвір'я швидко поринало з присмерк.

Тарас подивувався завбачливості господаря: дочекався, доки засутеніє, і аж тоді запросив поїсти. Щоб сторонні очі не запомітили в його обійсті чужих людей.

— Пригощайтесь на здоров’я, — мовив старий, побачивши, як жадібно усі троє накинулись на їжу. — Тобі спочатку оце питво, — підсунув він до Стрибунця чавунець і кухлик. — не пошкодуєш… На ранок і полегшає. Густя моя майстриня такі бовтьки готувати… Здоровому нудить од них, а хворому — свята поміч…

— Воно б і нам годилось якогось питва скуштувати, га, батьку? — підморгнув Тарас, діставши червінця. —