Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

— Це коли мої хлопці вас випустять!

— Не турбуйся. Цієї ж ночі ми вивітримся. А отих двох вуйків, що сидять у підземеллі, раджу також не чіпати… Вони — як живий місток до совітів…

— Страшний ти чоловік, Симоне, — вже по-дружньому мовив Жигайло. — Ти ж читаєш мої думки!

— Не така складна справа — читати думки відступника, — удав з себе суворого Тарас. — Прощавай на цьому. Не попадайся нашому брату на вузькій дорозі…

— А це вже мій клопіт, ревізоре Колибо, — стримано відповів Жигайло.

Опівночі Сокрута розбудив Стрибунця й Герасима. Наказав негайно збиратися.

— Чого? — невдоволено спитав Стрибунець. — Треба як слід перепочити, бо мені дуже зле, Симоне…

Він казав правду. У нього був жар, очі лихоманно блищали, губи потріскались. Говорив він кволим голосом, важко дихаючи.

«Запалення легенів, — здогадався Сокрута. — Цього ще не вистачало! Морочитись з цим харцизякою, піклуватись про його здоров’я…»

— Бачу, що ти хворий, — співчутливо мовив Тарас. — Тому і вирішив пошвидше знайти гарне місце, аби тебе підлікувати. Може, залишу тебе там на кілька днів, доки зовсім оклигаєш… Бо в такому стані який з тебе помічник? Але найголовніше не це… Жигайло — зрадник! Передається з усією своєю боївкою совітам. Сам мені казав, не побоявся зізнатися, виходить, вже вирішив і нашу долю… Якщо до світання не виберемося звідси — постріляють нас…

— Ну, мотузок смердючий, — лайнувся Стрибунець. — Треба негайно сповістити Хмару… Ладнай свій апарат, — звелів Герасиму.

— Передавачем розпоряджаюсь я, — зупинив його Сокрута. — Думаю, поки що не варто турбувати Хмару, треба з'ясувати все до дрібниць…

— Що з'ясувати? — витріщівся на нього Стрибунець. — І так все ясно. Треба, щоб наші були поінформовані, доки ці запроданці не розбіглися, як таракани…

— Звіт складу пізніше! — підвищив голос Тарас. — Я знаю, що роблю…. Збирайтесь — і геть звідси, доки ще є така можливість…

Стрибунець, невдоволено засопівши, заходився збиратись. Неговіркий Герасим миттю зібрав свої речі і вже чекав біля дверей.

«Як терміново сповістити Максименка, аби він сприяв на місці Жигайловим людям? — ламав голову Сокрута. — Своїми каналами зв'язку буде пізно. Може, наказати, аби Герасим передав Хмарі донесення відкритим текстом? Наші, авжеж, перехоплять — і справа, вважай, зроблена… Але як пояснити Герасиму необхідність виходу в ефір відкритим текстом? Треба щось придумати, інакше Хмара знищить усіх, хто наважився полишити ліс…»

Тихцем усі троє вислизнули з приземкуватої хижі, пройшли кілька метрів. Шлях їм перетнув вартовий. Клацнув затвор. Світло ліхтарика стрибало з обличчя на обличчя.

— Куди це зібрались? — загрозливо спитав вартовий. — Дозвіл маєте?

— Загаси ліхтарик! — пошепки наказав йому Сокрута. — Я виконую особливе доручення крайового провідника. Ці двоє зі мною… Ось моє посвідчення, — простягнув йому папірця, підписаного Хмарою. — До світання мусим обов'язково бути у В’юнках…

Вартовий довго вичитував посвідчення, блимаючи ліхтариком. Підпис Хмари подіяв магічно.

— З нашим погоджено?

— Піди спитай, — недбало мовив Сокрута.

— Можете йти, — врешті дозволив вартовий. — При виході з лісу — останній наш заслон. Пароль відомий?

— Ще б пак! — буркнув Сокрута. — Слава Україні!

— Героям слава! — озвався тихцем вартовий. — Зичу щасливої мандрівки!

Вже сонце помережило рожевим сяйвом гойдливі верхів’я смерек, коли вони вийшли до хутора В'юнки.

— Тут нікого з наших, це я знаю напевно, — невдоволено мовив Стрибунець. — Попадемо дідьку на роги…

— Дарма! Попросимось до першої-ліпшої хати, — заспокоїв його Тарас. — Скажемо, що погорільці з сусіднього району. Тут пройшли чутки про пожежі в кількох хуторах. Перебудемо день-два, доки тобі полегшає, зв'яжемось з Хмарою… Відкритим текстом передаси донесення, — звернувся до Герасима.

— Чого це відкритим? — здивувався Стрибунець. — Миттю перехоплять, і тоді кінець нашим мандрам…

— Хай перехоплюють. Саме на це й розрахунок, — вів своє Сокрута. — Текст, приміром, такий: «Доручення виконане. Боївка Жигайла виходить з підпілля. Чекаю ваших вказівок, потурбуйтесь про безпеку людей. Колиба».

— Що це дасть? — не втямив Стрибунець.

— А от що, — спокійно розтлумачував йому свій задум Тарас. — Я сплутаю всі карти цьому негіднику Жигайлу. Совіти і міліція йому не повірять, перехопивши таке донесення. Являться його люди з повинною, а їм вже буде наготована пишна зустріч: «Здалися з веління самого Хмари? А з якою метою? А ми вже на вас зачекались…» Ось так. І не треба буде нашому провідникові сушити собі голову, як покарати зраду… І нікому не треба буде ризикувать заради цього… Хмара ж і потурбується про безпеку наших людей, котрих можуть розсекретити Жигайлові запроданці…

— Надто хитромудро, — скривився Стрибунець. — Шифровкою простіше. Хмара і без совітів