Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін

— Так яку ви тут пастку приготували для Жигайла? Доповідайте, — сказав йому підполковник. В голосі його звучала суворість.

Старший лейтенант рвучко підвівся, приготувався рапортувати.

— Та сидіть, сидіть, — зупинив його Максименко.

— Нам вдалося схилити на свій бік одного Хмариного зв'язкового, — почав доповідати Вегеря. — 3 його допомогою минулого тижня ми вийшли на трьох посланців Хмари до Жигайла. Ми їх ліквідували, а натомісць послали до банди своїх людей.

— Не зрозумів. Розказуйте конкретно: як ліквідували, кого послали, куди й навіщо послали?

Коли старший лейтенант більш докладно розповів про події, що відбулися минулої ночі, Максименко поблід, довго не міг мовити ні слова.

— Може, не зрозуміли, товаришу підполковник, то я повторю, — здивувався старший лейтенант, здогадавшись, що начальник обласного управління вкрай вражений, аж приголомшений його розповіддю.

— Ні, я все зрозумів. А тепер думаю, як вийти із скрутного становища.

— Вибачте, не зрозумів… Якого становища?

— Ви певні, що Хмарині посланці ліквідовані? — суворо запитав підполковник. — І де гарантія, що твоїх людей Жигайло не повісив вже, наприклад, сьогодні? І з яким завданням пішли ваші люди? Ліквідувати Жигайла? Ну й що? Думаєте, розбіжиться його банда? Ніколи. Найдеться інший. Чому не погодили дії?

— Погодили. З товаришем Марчуком. Це — його план. Я лише виконавець.

— Еге ж, ситуація! — наморщив лоба Максименко, замислившись. — Хлопців повернути не можна?

— Ні, вони вже мають бути в Жигайла, — зітхнув Вегеря, збагнувши, що допустився майже непоправної помилки.

Запала тиша. Її порушив Максименко:

— Є один шлях. Він, щоправда, не дає жодної гарантії, але спробувати необхідно…

Максименко мав на увазі Сокруту-Колибу, якому можна було дати надтермінове завдання. Хоч немає певності, що він зможе його виконати. Раптом сидить він зараз у лісі, біля Хмари? Якщо так, то загибель Марчукових посланців майже невідворотна. «Ну, милий мій! — Максименко вилаяв у душі Марчука. — Як же ти поясниш мені свої дії?»

Марчук тим часом був у Києві і доповідав заступнику міністра про «утопічний» план Максименка.

— З цього Сокрути він штучно робить єдиного виконавця складнющої операції, товаришу полковник. Сподівається, що Сокрута один зможе мало не всі банди деморалізувати, знешкодити, вивести з лісу…

— А що пропонуєте ви?

— У кожної банди є своє керівництво. Отже, ліквідувати керівників — і банд як не було.

Заступник міністра іронично глянув на нього.

— Цієї хвилини, коли ми з вами розмовляємо, мабуть, працівники Успенівського райвідділу міліції вже ліквідували Жигайла. А без нього боївка — стадо овець. Всі розбіжаться по домівках. Їм набридла непевність становища.

— Ви певні, що це саме так?

— Жодного сумніву, товаришу полковник. Через кілька днів вам доповім. На мушці в мене й Жовтобрюх. А там — Хмара. Словом, оперативні дії, а не утопія…

— Конкретніше, що ви хочете, товаришу Марчук?

— Підтримки… Максименка важко переконати в раціональності дій, які я пропоную…

— Не обіцяю… Ми не так давно затвердили Максименкову ідею… Здається, і ви були з нею згодні.

— Ви ж знаєте, що посвячений в неї я запізно. А в душі я з ним не погоджувався…

— А ви завжди дійте, як підказує ваше сумління. Тоді іншим буде видніше, чого ви хочете, — полковник твердо поклав руку на стіл, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Марчук відбув з Києва ні з чим. Жалкував, що його тут не підтримали. Думав, як виправдовуватись перед Максименком, коли той довідається, що він їздив у міністерство. Скаже, що сумніви виникли. Хотів поради, як краще… А раптом заступник міністра передасть Максименку зміст їхньої розмови? Що тоді? Сказати, що принципово не згоден з планом Максименка? Але чого тоді мовчав раніше? Не проаналізував усіх можливостей? Адже життя дає свої поправки…

Він зовсім не здогадувався, яка розмова на нього чекає…

Максименко викликав його одразу, ледь він переступив поріг свого кабінету.

— Товаришу майор, — офіційно звернувся він до нього, — ви давали розпорядження Вегері надіслати двох міліціонерів до Жигайла?

— Так, давав. Я хотів вам доповісти, але не встиг…

— Чому не встигли? До міністерства поспішали погодити непродуману операцію?

Марчук мовчав.

— Ви подумали про долю міліціонерів, які виконують ваш наказ?

— Все продумано, товаришу підполковник. Все…

— Ви послали людей на вірну смерть, — урвав його Максименко.

— Це ваше припущення?

— Я отримав шифровку від Сокрути.

— Він там?

Замість відповіді Максименко наказав: