Поєдинок у Чорному лісі - Степан Дмитрович Ревякін
— Пишіть офіційне пояснення… Врахуйте, що ваша доля відтепер залежить од того, чи зможемо ми врятувати людей…
Сокрута довідався про затриманих, ледь дістався табору Жигайла.
— Є у нас два прецікавих типи, — сказав Жигайло, привітавшись. — Казали, буцімто вони од Хмари. А паролі у них старі, от і зацапали їх… Ходімте познайомлю…
Стрибунець потерпав од жару: далося взнаки сидіння під водою. Він не виявив ніякої цікавості до пропозиції Жигайла, а Сокрута одразу ж пішов до тісного, схожого на льох підземелля, де сиділи затримані.
Він не повірив своїм очам: двоє міліціонерів з Успенівського райвідділу стояли перед ним. Сокрута був колись там у відрядженні і бачив їх. Сокрути вони не пізнали. Тарас заспокоївся.
— То, кажете, од Хмари? — спитав їх Жигайло. — Брешете! Од Хмари сьогодні прибув ось він, — вказав на Сокруту. — Поганий же ви затіяли маскарад, шановні! Сьогодні все як є скажете!
— Цікава ситуація! — стурбовано мовив Тарас, вийшовши з підземелля разом з Жигайлом. — Виходить, хтось хотів підмінити мене…
— Як хтось? — криво усміхнувся Жигайло. — Ті, що нашими слідами никають, вистежують нас…
— Звідки ж вони довідались, що Хмара доручив мені особливу місію? — спитав Тарас.
— Хтось із Хмариного оточення на два млина водичку ллє, думаю… Ось тобі і конспірація! — сплюнув Жигайло. — Все вони про нас знають… Нікуди з цієї клятущої облоги не дінешся… Що не день, то гірше…
— Еге ж, справи кепські, — підтримав його Тарас. — До речі, знаєш, чого до тебе прибув?
— Стежити за мною, чого ж ще? — хмуро глянув на нього Жигайло.
— Не вірить тобі Хмара, як і багатьом іншим, — довірливим тоном мовив Тарас. — От і послав мене навести ревізію і скласти повну картину дійсного стану справ.
— Про цих двох лазутчиків доповіси йому?
— Авжеж. А ти що, не збирався? — глянув на нього з подивом Тарас.
— Хотів утаїти… Розумієш, важко буде йому довести, що не вів з ними ніяких переговорів. Не довірятиме він мені ще більше…
Тарас відчув, що Жигайло не до кінця відвертий у цій розмові. Щось гнітило його, але він не наважувався відкритись до кінця.
— Нічого не розумію! — нахмурився Тарас. — Можеш пояснити більш докладно?
Вони спинились над глибокою кручею. Внизу, виблискуючи сріблом, в'юнилась між камінням швидка річечка. Жигайло задивився на гори, вкриті зеленим натовпом смерек і ялин.
— Краса яка! — зітхнув він. — Якби ти знав, як я люблю наші гори, Симоне! — Помовчав. — А може, зараз мені найкраще кинутись сторч головою туди, до дідька в пащу? — показав рукою вниз.
— Казна-що верзеш! Що за настрої?
— А такі настрої, дорогий ревізоре, що набридло мені геть все… Набридло ховатись, набридло блукати вовкулакою, коритись чиїйсь примсі… Розбої чинити набридло! Запам'ятовуй! Доповіси все Хмарі… — глянув затравлено на Тараса Жигайло.
— Доповім, не турбуйся, — пообіцяв Тарас. — Ось тепер я дещо розумію. Відступник ти, Жигайло, не минути тобі покари, од якої тоді вдалося мені порятувати тебе…
— Авжеж, не минути, — з серцем мовив Жигайло. — Тут, розумієш, ще до прибуття цих двох розмова у мене з хлопцями вийшла… Більшість схилялась йти з повинною до совітів. Адже програна наша справа, чи не так? Не зиркай вовком! Знаю, що ти з фанатиків… І в мене кілька отаких затятих знайшлося. Один щез з табору… Певне, до Хмари, з доносом…
— Знаєш, чого я тобі допоміг тоді, у Хмари? — спитав його Тарас.
— Досі не можу втямити, — зізнався Жигайло.
— Шкода тебе стало. Молодий, гарячий… А, виходить, це твоє послідовне відступництво від священої мети…
— Тепер не пожалієш? — ошкірився Жигайло. — Я й не сподіваюсь на твоє і Хмарине милосердя!
— Охолонь! — гримнув на нього Тарас. — Вислухай до кінця… Так от, донос таки на тебе був, — збрехав він, скориставшись Жигайловою інформацією. — Того я й присланий перевірити… Гірко мені бачити в тобі відступника. Але у мене свої міркування. Думаю, не варто силою утримувати в боївках нестійких борців за нашу справу… Нам потрібні лише послідовні і переконані люди… Не потрібне і марне кровопролиття… Адже не чужі ви, хоч і відступники… Українці ви… Моя думка така: кожен повинен сам вирішувати свою долю…
— Правду кажеш? — недовірливо глянув на нього Жигайло. — Може, боїшся, що прикінчу тут тебе як ревізора?
— Не маю потреби хвостом крутити, — твердо мовив Тарас. — Що думаю, те і кажу… Про Діброву чув? Вивів з лісу якихось десяток людей, покаявся… Усіх помилували…
— Може, то агітка?
— Не агітка. Од Хмари чув. Погрожував він їм розправою, але совіти пильнують усіх помилуваних і реабілітованих…
— То й мені так діяти? — вражено вигукнув Жигайло. — Ха, не може бути! Адже ти майже радиш! Оце то ревізор!
— Ти сам вже давно вирішив свою долю… Ще тоді, коли збунтувався
