Ми були брехунами - Емілі Локхарт

Він подарував мені книжку. З усім-усім.

Ми не говорили про Ракель. Я не могла спитати. Він не міг сказати.

Чотирнадцятого липня у близнючок був день народження, а з цього приводу завжди влаштовували бенкет. Усі дванадцятеро членів родини посідали за довгим столом на галявині Клермонту. На столі лобстери та картопля з ікрою. Маленькі горщики розтопленого масла. Бебі-овочі та базилік. На кухонній стійці всередині чекали два торти — ванільний та шоколадний.

Малеча голосно бавилася лобстерами — нападали одне на одного клішнями і плямкали м’ясом. Джонні розповідав історії. Ми з Міррен сміялися. Ми здивувалися, коли дідусь підійшов і уклинився поміж нами з Ґетом.

— Я хочу спитати вашої поради, — сказав він. — Поради молоді.

— Ми прекрасні мудрі молоді люди, — мовив Джонні, — тож ти прийшов за адресою.

— Знаєте, — продовжив дідусь, — я не молодішаю, хоча й добре виглядаю.

— Ага, ага, — сказала я.

— Ми з Тетчером наводимо лад у моїх фінансах. І я думаю про те, щоб лишити значну частину майна своїй альма-матер.

— Гарварду? Нащо, тату? — запитала мама, підійшовши і ставши за спиною в Міррен.

Дідусь усміхнувся.

— Можливо, щоб заснувати студентський центр. Тоді б на його фасаді написали моє ім’я. — Він підштовхнув Ґета ліктем. — Як його краще назвати, молодий чоловіче, а?

— «Гарріс Синклер Хол»? — ризикнув запропонувати Ґет.

— Фе. — Дідусь похитав головою. — Ми вигадаємо щось краще. Джонні?

— «Центр соціалізації імені Синклера», — видав Джонні, запихаючи до рота цукіні.

— Соціалізації та закусок, — втрутилась Міррен. — «Центр соціалізації та закусок імені Синклера».

Дідусь бахнув рукою по столу.

— Звучить добре. Не науково, але поважно. Ви мене переконали. Завтра ж зателефоную Тетчеру. Моє ім’я буде на улюбленій будівлі кожного студента.

— Перш ніж її побудують, тобі доведеться померти, — зауважила я.

— Справді. Але хіба, ставши студентами, ви не пишатиметеся тим, що там написане моє прізвище?

— Ти не помреш раніше, ніж ми вступимо до коледжу, — запевнила Міррен. — Ми цього не допустимо.

— О, ну якщо ви наполягаєте. — Дідусь поцупив з тарілки Міррен шматочок хвоста лобстера і з’їв його.

Ми так легко піймалися — Міррен, Джонні та я, — відчувши престиж того, що він уявляв нас у Гарварді, відчувши незвичайність того, що він зважає на нашу думку і сміється з наших жартів. Саме так дідусь завжди ставився до нас.

— Тату, це не смішно, — обірвала його мама. — Ще й дітей у це втягнув.

— Ми не діти, — сказала я їй. — Ми розуміємо, про що йдеться.

— Ні, не розумієте, — відповіла вона, — інакше б не жартували з ним так.

Святковий дух за столом якось раптом розвіявся. Навіть малеча принишкла.

Керрі жила з Едом. Вони скуповували витвори мистецтва, які з часом могли виявитися цінними. Або не виявитися. На кошти зі свого трасту Керрі відкрила магазин прикрас і тримала його кілька років, поки він не прогорів. Ед заробляв гроші і підтримував її, але власного доходу Керрі не мала. І вони були не одружені. Їхня квартира належала йому, а їй — ні.

Бесс сама виховувала чотирьох дітей. У неї були певні кошти з її трасту, як у мами і Керрі, але, коли вона розлучилася, будинок залишився Броді. Вона не працювала, відколи одружилася, а до цього була лише помічницею в журнальному видавництві. Бесс жила з трастових коштів, і вони добігали кінця.

Нарешті, мама. Бізнес із розведення собак приносив не так уже й багато, а тато хотів, щоб ми продали будинок у Бурлінґтоні, аби він міг забрати половину. Я знала, що мама, власне, теж живе з трастових коштів.

Ми.

Ми жили з трастових коштів.

І це не могло тривати вічно.

Отже, коли дідусь сказав, що, можливо, залишить свої гроші Гарварду на студентський центр, і попросив нашої поради, він не обговорював з родиною свої фінансові плани.

Він погрожував.

62

КІЛЬКА ВЕЧОРІВ ПО ТОМУ. Коктейльна година в Клермонті. Вона починалася о шостій чи о пів на сьому — залежно від того, коли люди добрідали до великого будинку на пагорбі. Куховарка приготувала вечерю і виставила на стіл лососевий мус із маленькими борошняними крекерами. Я пройшла повз неї і витягла з холодильника пляшку білого вина для тіток.

Ґет, Джонні та Міррен змусили малечу, яка цілий день пробула на великому пляжі, прийняти душ та перевдягтися у Ред-Ґейті, де були вуличні душові кабінки.

Мама, Бесс і Керрі сиділи навколо журнального столика в Клермонті.

Я принесла келихи для тіток, коли саме зайшов дідусь.

— Отже, Пенні, — сказав він, наливаючи собі бурбону з карафи на буфеті, — як вам з Кейді живеться цього року в Уїндермірі, зважаючи на зміну обставин? Бесс хвилюється, що вам самотньо.

— Я такого не казала, — заперечила Бесс.

Керрі звузила очі.

— Казала-казала, — відповів дідусь.

Жестом він звелів мені сісти.

— Ти говорила про п’ять спальних кімнат. Про відремонтовану кухню і про те, що Пенні тепер сама і їй усе це не потрібно.

— Ти таке казала, Бесс? — Мама затамувала подих.

Бесс не відповіла. Вона кусала губу і дивилася у вікно.

— Нам не самотньо, — повторила мама дідусеві. — Ми обожнюємо Уїндермір, правда ж, Кейді?

Дідусь із усмішкою перевів на мене погляд.

— Тобі там добре, Кейденс?

Я знала, що слід відповісти: «Мені там дуже добре, фантастично добре. Я люблю Уїндермір, тому що ти збудував його спеціально для мами. Я хочу виховувати там своїх дітей та дітей своїх дітей. Ти такий неперевершений, дідусю. Ти наш патріах, і я вклоняюся тобі. Наша родина найкраща в Америці».

Не такими словами. Але мама очікувала, що я допоможу їй зберегти будинок, сказавши дідусеві, що він — велика людина, що він — запорука нашого щастя, а також нагадавши йому, що я — майбутнє родини. Синклери всієї Америки увічнять нас, високих, білих, вродливих і заможних, якщо тільки він дозволить нам з мамою лишитися в Уїндермірі.

Передбачалося, що я маю дати дідусеві відчуття контролю, коли його світ похитнувся через смерть бабусі. Я мала благати його, підлещуючись, і не зважати на агресію в його запитанні.

Мама з сестрами залежали від дідуся і його грошей. У них була найкраща освіта, тисячі можливостей, тисячі зв’язків, а вони врешті-решт виявилися неспроможними забезпечити себе.

Ніхто з них не зробив у житті нічого корисного. Нічого необхідного. Нічого відважного. Вони досі були маленькими дівчатками, які намагалися завоювати прихильність татка. Він був їхнім усім — хлібом і маслом, молоком і медом.

— Він завеликий для нас, — сказала я дідусеві.

Коли я йшла з кімнати, усі мовчали.

63

МИ З МАМОЮ мовчали, ідучи з вечері назад в Уїндермір. Щойно двері зачинилися за нами, вона повернулася до мене.

— Чому ти не заступилася за мене перед дідусем? Хочеш, щоб ми втратили будинок?

— Він нам не потрібен.

— Я вибрала фарбу, кахлі. Прикріпила той прапор з тераси.

— Тут п’ять спальних кімнат.

— Ми думали, що в нас буде більша