Ми були брехунами - Емілі Локхарт

А потім я виринаю і знову дихаю.

І Клермонт горить.

* * *

Я В ЛІЖКУ, в Уїндермірі, за вікном бліде світанкове світло.

Сьогодні перший день мого останнього тижня на острові. Загорнувшись у ковдру, я, спотикаючись, підходжу до вікна.

Он він, Новий Клермонт. З усією його грубою сучасністю та японським садом.

Тепер я розумію, що він таке. Дім, збудований на згарищі. Згарищі життя, яке дідусь розділив з бабусею, згарищі клена, на якому гойдалася покришка, згарищі старого будинку у вікторіанському стилі з терасою та гамаком. Новий дім побудовано на кладовищі трофеїв і символів родини: карикатур із «Нью-Йоркера», опудал, вишитих подушок, сімейних портретів.

Ми спалили все це.

Того вечора, коли дідусь та решта родини попливли на човнах на інший бік бухти,

а у персоналу був вихідний,

ми, Брехуни, лишилися на острові самі

і вчотирьох зробили те, чого боялися.

Ми спалили не дім, а символ.

Спалили його вщент.

59

ДВЕРІ КАДДЛДАУНУ ЗАМКНУТО. Я грюкаю, поки не з’являється Джонні, на ньому той самий одяг, що й учора.

— Я готую пафосний чай, — каже він.

— Ти що, в одязі спав?

— Так.

— Ми влаштували пожежу, — повідомляю я йому, стоячи у дверях.

Більше вони мені не брехатимуть. Не ходитимуть без мене в різні місця, не ухвалюватимуть рішень. Тепер я розумію, що сталося. Ми злочинці. Ми четверо — банда.

Джонні довго дивиться мені у вічі, але нічого не каже. Нарешті навертається і йде на кухню. Я йду за ним. Джонні наливає гарячу воду з чайника по чашках.

— А що ти ще пам’ятаєш? — питає він.

Я замислююся.

Бачу вогонь. Дим. Яким був величезний Клермонт під час пожежі.

Я знаю, напевне і беззаперечно, що це ми її влаштували.

Я бачу, як рука Міррен з облупленим золотавим манікюром тримає каністру пального для моторних човнів.

Ноги Джонні, який збігає сходами з Клермонту до сараю для човнів. Дідуся, який спирається на дерево, на обличчя падає відблиск вогнища.

Ні. Поправка.

Відблиск пожежі, що спалить будинок ущент.

Але ці спогади завжди були зі мною. Просто тепер я знаю, як скласти з них пазл.

— Не все, — відповідаю я Джонні. — Я знаю лише, що ми влаштували пожежу. Я бачу полум’я.

Він лежить на підлозі, витягнувши руки над головою.

— З тобою все гаразд? — питаю я.

— Я смертельно стомлений. Якщо хочеш знати.

Джонні перекочується долілиць, притискається носом до кахлів.

— Вони сказали, що не розмовлятимуть, — бурмоче він у підлогу. — Сказали, що кінець і вони розривають стосунки.

— Хто?

— Тітки.

Я лягаю поряд з ним, щоб чути все, що він говорить.

— Тітки напивалися, щовечора, — мляво розповідає Джонні, ніби йому важко вичавлювати із себе слова. — Ставали щоразу злішими. Кричали одна на одну. Ходили, хитаючись, навколо галявини. Дідусь лише доливав оливи до вогню. Ми чули, як вони лаялися через бабусині речі і витвори мистецтва, що були в Клермонті, — але найбільше через гроші й нерухомість. Дідусь теж був напідпитку, а мама хотіла, щоб заради грошей я влаштував виставу. Адже я був найстаршим хлопцем. Вона тиснула і тиснула на мене, щоб я… навіть не знаю. Був чудовим молодим спадкоємцем. Говорив погано про тебе як про найстаршу. Був освіченою світлою надією майбутнього демократії, така якась маячня. Вона втратила дідусеву прихильність і хотіла, щоб я її повернув, аби вона не лишилася без спадку.

Поки він говорить, у моєму мозку пробігають спогади, такі яскраві й важкі, що від них робиться боляче. Я здригаюся і затуляю очі руками.

— Згадуєш іще щось про пожежу? — делікатно питає він. — Спогади повертаються?

Я на хвильку заплющую очі й перевіряю.

— Ні, не про пожежу. Інші речі.

Джонні бере мене за руку.

60

НАВЕСНІ ПЕРЕД П’ЯТНАДЦЯТИМ ЛІТОМ мама змушувала мене писати дідусеві. Нічого жахливого. «Думаю сьогодні про тебе і твою втрату. Сподіваюся, з тобою все добре».

Я надсилаю поточні листівки — цупкі кремові картонки, вгорі на яких надруковано «Кейденс Синклер-Істмен». «Дорогий дідусю, щойно я повернулася з 5-кілометрового пробігу на велосипедах на користь досліджень раку. Наступного тижня починаються заняття тенісної команди. У книжковому клубі ми читаємо “Повернення в Брайдсхед”. Люблю тебе».

— Просто нагадай йому, що тобі не байдуже, — казала мама. — І що ти хороша людина. Вихована і віддана родині.

Я опиралася. Ці листи здавалися чимось фальшивим. Звісно, мені було не байдуже. Я любила дідуся і справді думала про нього. Але я не хотіла надсилати йому ці нагадування про власне існування кожні два тижні.

— Він зараз дуже вразливий, — говорила мама. — Він страждає. Думає про майбутнє. Ти його перша онука.

— Але Джонні лише на три тижні молодший.

— Ось і я про це. Джонні — хлопець і лише на три тижні молодший. Тож напиши листа.

Я робила, як вона казала.

П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА на Бічвуді тітки намагалися замінити дідусеві бабусю, готували слампи і крутилися навколо нього, ніби дідусь не жив сам у Бостоні з жовтня, відколи вона померла. Але вони постійно сперечалися. Присутність бабусі більше не об’єднувала їх, і вони лаялися через спогади, через її прикраси, одяг у її гардеробній і навіть її взуття. Питання з її майном не було вирішено в жовтні. Тоді всі були надто чутливі. Лишили все це на літо. На той час, коли ми наприкінці червня приїхали на Бічвуд, Бесс уже провела інвентаризацію бабусиних речей у Бостоні й розбиралася з Клермонтом. У тіток були копії переліку на планшетах, і вони постійно його проглядали.

— Мені завжди подобалося це нефритове дерево.

— Я здивована, що ти взагалі про нього пам’ятаєш. Ти ніколи не допомагала прикрашати будинок.

— А хто, на твою думку, його привіз? Я, до речі, щороку загортала весь декор у папір.

— Мучениця.

— А ось сережки з перлинами, які мама мені обіцяла.

— З чорними перлинами? Вона казала, що я можу їх узяти.

Упродовж літа особистості тіток розпливалися, зливаючись в одне. Суперечка за суперечкою, старі обрáзи воскресали і впліталися в нові.

Варіації.

— Скажи дідусеві, як тобі подобаються вишиті скатертини, — напоумляла мене мама.

— Вони мені не подобаються.

— Він тобі не відмовить.

Ми вдвох сиділи на кухні в Уїндермірі. Вона була п’яна.

— Ти ж мене любиш, Кейденс? Ти все, що в мене є. Ти ж не як тато?

— Просто вишиті скатертини мені байдужі.

— То збреши. Похвали його бостонські скатертини. Кремові з вишивкою.

Найпростіше було пообіцяти їй, що я це зроблю.

Згодом я сказала їй, що так і зробила.

Але Бесс попросила Міррен вчинити так само.

І ніхто з нас не став благати дідуся про ті довбані скатертини.

61

МИ З ҐЕТОМ плавали вночі. Лежали на брукованій деревом стежці і дивилися на зорі. Цілувалися на