Ми були брехунами - Емілі Локхарт

— Чому ми раніше ніколи не говорили про це? — прошепотіла я.

Ґет знову мене поцілував.

— Я люблю це місце, — сказав він. — Острів. Джонні та Міррен. Будинки і звук океану. Тебе.

— Я тебе теж.

— Якась частина мене боїться все зруйнувати. Не хоче навіть уявляти, що тут може бути якась недосконалість.

Я розуміла, що він відчуває. Або мені так здавалося.

Потім ми з Ґетом вийшли на кільцеву стежку і йшли, поки не дісталися широкого плаского каменя, що нависав над гаванню. Вода билася об підніжжя острова. Ми обіймалися, і були напівоголені, і забули, і намагалися якнайдовше не згадувати кожну жахливу подробицю із життя прекрасної родини Синклерів.

65

ЖИВ СОБІ КОЛИСЬ заможний купець, у якого було три вродливі доньки. Він розпестив їх так, що дві молодші доньки майже нічого цілими днями не робили, а тільки сиділи біля люстерок, милувалися своєю красою і пощипували щічки, аби ті були рум’яні.

Одного дня купець мусив вирушити в подорож.

— Що вам привезти, коли я повернуся? — запитав він.

Найменша донька попросила вбрання з шовку та мережива. Середня — рубіни і смарагди. А найстарша донька попросила лише троянду.

Купець подорожував кілька місяців. Для найменшої доньки він зібрав скриню суконь різних кольорів. Для середньої — відшукав на ярмарках прикраси. Але коли купець уже був біля дому, згадав, що обіцяв найстаршій доньці троянду.

Він підійшов до високого залізного паркану, який тягнувся вздовж дороги. Удалині височів похмурий маєток, і купець був щасливий, побачивши біля паркану заквітчаний трояндами кущ. Декілька троянд легко було дістати.

То була хвилинна справа — зрізати квітку. Купець уже прилаштовував її в підсідельну сумку, коли його зупинив сердитий рик.

Там, де — купець був певен — щойно не було нікого, зачаїлася фігура. Фігура когось величезного, хто глибоким голосом проревів:

— Ти береш у мене річ і навіть не думаєш заплатити?

— Хто ти?

— Досить буде сказати, що я той, у кого ти вкрав.

Купець пояснив, що він пообіцяв привезти доньці з подорожі троянду.

— Можеш взяти вкрадену троянду, але натомість обіцяй віддати мені перший зі своїх скарбів, який побачиш після повернення додому.

З цими словами він скинув відлогу, щоб показати своє обличчя, обличчя страшного звіра, зубасте рило. Суміш вепра й шакала.

— Ти розсердив мене. Зробиш це знов — і помреш.

Купець мчав додому так швидко, як тільки міг мчати його кінь. До будинку лишалася ще ціла миля, коли він побачив найстаршу доньку, яка чекала на нього при дорозі.

— Ми отримали звістку, що ти повернешся сьогодні ввечері! — вигукнула вона, кинувшись у його розкриті обійми.

Вона була першим з його скарбів, що він побачив, повертаючись додому. Тепер він знав, яку ціну насправді призначило чудовисько.

Що було потім?

Усі ми знаємо, що Красуня покохала звіра. Вона покохала його, не зважаючи на те, що могла подумати її родина, — за його шарм та освіту, його знання з мистецтва і чутливе серце.

Справді, він людина і завжди нею був. Він ніколи й не перетворювався на вепра-шакала. То була лише жахлива ілюзія.

Проблема в тому, що її батька було дуже важко в цьому переконати.

Її батько бачить щелепи і рило й чує страшний рик щоразу, як Красуня приводить до нього свого нового чоловіка. Байдуже, який він ерудований і освічений. Який добрий. Батько бачить лише звіра із джунглів, і відраза ніколи його не покине.

66

ЯКОСЬ УНОЧІ п’ятнадцятого літа Ґет кидав камінці в моє вікно. Я визирнула й побачила, що він стоїть серед дерев, місячне світло відбивається від його шкіри, а очі сяють.

Він чекав на мене біля сходинок на терасу.

— У мене пекуча жага шоколаду, — прошепотів він, — тож я збираюся пограбувати комору Клермонту. Ти зі мною?

Я кивнула, і ми разом пішли вузькою стежкою, переплівши пальці. Ми підійшли до бічного входу в Клермонт, того, який вів у передпокій, де була купа ракеток і пляжних рушників. Тримаючись однією рукою за сітчасті двері, Ґет повернув мене і притягнув близько до себе. Він торкався своїми теплими губами моїх, і там, біля дверей у будинок, ми досі трималися за руки.

На якусь мить здалося, що на цій планеті лишилися тільки ми удвох, і вся велич небес, майбутнього й минулого простягнулася над нами, навколо нас.

Навшпиньки ми пройшли крізь передпокій до великої комори, що відчинялася з кухні. Кімната була старовинна, з дерев’яними важкими шухлядами та полицями, де колись, коли будинок тільки збудували, зберігалися варення та соління. Тепер на полицях були печиво, коробки з вином, картопляні чіпси, коренеплоди та мінеральна вода. Ми не вмикали світла, на випадок якщо хтось зайде до кухні, але були певні, що в Клермонті спить тільки дідусь. Уночі він нічого не почує. Удень він носить слуховий апарат.

Ми копирсалися в продуктах, як раптом почули голоси. На кухню заходили тітки, їхні інтонації були звинувачувальні, істеричні.

— Ось чому люди вбивають одне одного, — з гіркотою мовила Бесс. — Краще мені звідси піти, перш ніж я зроблю те, про що шкодуватиму.

— Але ж ти це не всерйоз, — сказала Керрі.

— Мені краще знати! — вигукнула Бесс. — У тебе є Ед. Тобі не так потрібні гроші, як мені.

— Ти вже вчепилася кігтями в бостонський будинок, — нагадала мама. — Дай хоча б острову спокій.

— Хто домовлявся про все на маминому похороні? — огризнулася Бесс. — Хто тижнями лишався біля батька, хто займався паперами, хто спілкувався з гостями на поминах, розсилав листи з подяками?

— Ти ж живеш біля нього, — відповіла мама. — Ти і так була там.

— Так, а ще на мені було господарство, четверо дітей і робота, — додала Бесс. — А на вас — ні.

— Робота на неповний день, — уточнила мама. — І якщо ти ще раз скажеш «четверо дітей», я закричу.

— Я, до речі, теж займаюся господарством, — озвалася Керрі.

— Кожна з вас могла б приїхати на тиждень-два. А ви звалили це все на мене, — стояла на своєму Бесс. — Саме я займалася батьком увесь цей рік. Це я прибігаю, коли йому потрібна допомога. Це мені доводиться стикатися з його божевіллям і його горем.

— Не кажи так, — обірвала її Керрі. — Ти не знаєш, як часто він телефонує мені. Ти не знаєш, що мені доводиться терпіти, аби тільки лишатися для нього гарною донькою.

— Тож, ясна річ, я хочу цей будинок, — продовжувала Бесс, ніби й не чула нічого. — Я його заслужила. Хто возив маму на прийом до лікарів? Хто постійно був біля її ліжка?

— Це несправедливо. Ти ж знаєш, що я приїздила. І Керрі приїздила також.

— У гості, — прошипіла Бесс.

— Ти не мусила робити все це, —