Ми були брехунами - Емілі Локхарт
І мені здається дуже ймовірним те, що ці варіанти існують.
55
ТІЄЇ НОЧІ я прокидаюся від холоду. Я скинула ковдри, та й вікно прочинене. Я сідаю занадто швидко, і в мене паморочиться в голові.
Спогад.
Тітка Керрі плаче. Зіщулена, шмарклі течуть обличчям, а вона навіть не думає їх витерти. Вона зігнулася навпіл, тремтить, її може знудити. На вулиці темно, а на ній біла бавовняна блуза під вітрівкою — це картата блакитна куртка Джонні.
Чому на ній вітрівка Джонні? Чому вона така засмучена?
Я встаю і знаходжу светр та туфлі. Хапаю ліхтарик і прямую до Каддлдауну. Кімната-студія порожня, залита місячним сяйвом. Кухонну стійку завалено пляшками. Хтось лишив нарізане яблуко на столі, і воно гниє. Я відчуваю запах.
Міррен тут. Я не одразу її помітила. Вона загорнулася в смугасту плетену ковдру, сперлася на канапу.
— Ти не спиш, — шепоче вона.
— Я шукала тебе.
— Нащо?
— Я згадала оце: тітка Керрі плаче, на ній куртка Джонні. Ти колись бачила, щоб Керрі плакала?
— Інколи бачила.
— Але того літа, коли в неї було таке коротке волосся?
— Ні, — каже Міррен.
— А ти чому не спиш? — питаю я.
Міррен хитає головою.
— Не знаю.
Я сідаю.
— Можна у тебе щось спитати?
— Звісно.
— Мені потрібно, щоб ти розповіла, що сталося перед моїм нещасним випадком. І після нього. Ти завжди кажеш, що нічого особливого, але щось таки мусило статися, окрім того, що я пошкодила голову під час нічного купання.
— Угу.
— І ти знаєш що?
— Пенні каже, на думку лікарів, треба дати цьому спокій. Ти все згадаєш, коли настане час, і підштовхувати тебе не слід.
— Але я прошу тебе, Міррен. Я хочу знати.
Вона кладе голову на коліна. Думає.
— А які твої здогадки? — нарешті цікавиться вона.
— Я… думаю, я стала жертвою злочину. — Ці слова так важко вимовляти. — Думаю, може, мене зґвалтували, чи напали на мене, чи ще якась довбана фігня. Адже саме від такого в людей буває амнезія, хіба ні?
Міррен потирає губи.
— Не знаю, що тобі сказати.
— Скажи мені, що сталося.
— То було зіпсоване літо.
— Чому так?
— Це все, що я можу сказати, моя мила Кейді.
— Чому ти ніколи не виходиш з Каддлдауну? — раптом питаю я. — Ти майже ніде не буваєш, окрім маленького пляжу.
— Сьогодні я каталася на байдарках.
— Але тобі стало погано. У тебе та фобія? — припускаю я. — Страх виходити на вулицю? Агорафобія?
— Мені недобре, Кейді, — виправдовується Міррен. — Мені постійно холодно, я весь час тремчу і не можу спинитись. Горло дере. Якби ти так почувалася, то теж не виходила б.
Я почуваюся навіть гірше, постійно, але цього разу вирішую не згадувати про мігрені.
— Тоді нам слід сказати Бесс. Повести тебе до лікаря.
Міррен хитає головою.
— Це просто дурна застуда, яку я ніяк не здолаю. Як мала дитина. Принесеш мені імбирного елю?
Я не можу більше сперечатися. Приношу їй елю, і ми вмикаємо телевізор.
56
УРАНЦІ Я ЗНАХОДЖУ на газоні перед Уїндерміром покришку-гойдалку. Таку саму, як та, що висіла колись на здоровенному старому клені перед Клермонтом.
Вона ідеальна.
Саме така, на якій мене гойдала бабуся Тіппер. І тато. І дідусь.
І мама.
Як та, на якій ми з Ґетом цілувалися вночі.
Згадую тепер, як п’ятнадцятого літа Джонні, Міррен, Ґет і я запхалися в ту клермонтську гойдалку всі разом. Нас було забагато, щоб влізти. Ми штурхалися ліктями і пересідали. Ми хихотіли і скаржилися. Звинувачували одне одного за великі дупи. Звинувачували одне одного в тому, що він смердить, і пересідали знов.
Нарешті ми влаштувалися. Але не могли розгойдатися. Ми були так сильно затиснуті шиною, що не могли її зрушити. Ми кричали і кричали, щоб хтось нас гойднув. Близнючки пройшли повз нас і відмовилися допомогти. Нарешті Тафт і Вілл вийшли з Клермонту та виконали наше прохання. Охаючи, вони запустили нас по великому колу. Вага наша була такою, що ми крутилися швидше і швидше, сміючись так, що нас аж нудило, а в голові паморочилося.
У всіх нас, чотирьох Брехунів. Тепер я це згадала.
НОВА ГОЙДАЛКА здається надійною. Вузли зав’язані як слід.
Усередині гойдалки лежить конверт.
Почерк Ґета: «Для Кейді».
Я відкриваю конверт.
З нього випадають більше десятка засушених квітів шипшини.
57
КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі дочки. Він давав їм усе, чого вони тільки бажали, а коли вони подорослішали, зіграв їм пишні весілля. Коли найменша донька народила дівчинку, король з королевою були на сьомому небі від щастя. Невдовзі середня теж народила доньку, і знов король з королевою влаштували гуляння.
Нарешті, найстарша донька теж народила, двох хлопчиків, двійнят, але, на жаль, усе сталося не так, як гадалося. Один з двійнят був людиною, стрибучим малюком, а інший — мишеням.
Святкувань не було. І публічних оголошень теж.
Настаршу доньку охопив сором. Один з її дітей був лише твариною. Він ніколи не сяятиме, не обгорить на сонці й не отримає благословення, як інші члени королівської родини.
Діти росли, мишеня також. Воно було розумне, а вусики його завжди були чисті. Воно було кмітливіше й допитливіше за свого брата і двоюрідних сестер.
Та все ж воно було огидне королю і королеві. Мати якнайскоріше поставила мишеня на ноги, дала йому маленьку торбинку з чорницями та горішками й відправила його у світ.
І мишеня пішло, тому що, надивившись на придворне життя, зрозуміло, що воно завжди буде неприємною таємницею, джерелом приниження для його матері і всіх, хто його знав.
Воно навіть не обернулося на палац, що був його домом. Там у нього ніколи навіть імені не було б.
Тепер воно було вільне йти куди завгодно і зробити собі ім’я у великому-великому світі.
І, можливо,
ну раптом,
одного дня воно повернеться
і спалить це
грьобане
місце
вщент.
Частина 4. Дивіться, пожежа!
58
ДИВІТЬСЯ.
Пожежа!
Он там, на північній вершині острова Бічвуд. Там, де клен схиляється над широкою галявиною.
Будинок у вогні. Полум’я здіймається високо, підсвічуючи небо. І ніхто тут цьому не зарадить.
Удалині я бачу, як бригада пожежників із Він’ярду перетинає бухту в освітленому човні.
А ще далі човен бригади з Вудс-Холу, пихкаючи, прямує на пожежу, яку влаштували ми. Ґет, Джонні, Міррен та я.
Щоб спалити палац, палац короля, у якого було троє прекрасних доньок. Ми підпалили його.
Я, Джонні, Ґет і Міррен.
Тепер я це згадала,
і потік спогадів такий сильний, що збиває мене з ніг,
і я поринаю в глибину,
вниз на кам’янисте дно,
і бачу підвалини острова Бічвуд, і мої руки