Ми були брехунами - Емілі Локхарт
— Кейденс! Ти мене чуєш?
Я горлаю у відповідь:
— Що ти хочеш?
— Кухар сьогодні вихідний. Я готую обід. Прийди поріж помідори.
— Хвилинку!
Я зітхаю і дивлюся на Міррен.
— Я мушу йти.
Вона не відповідає. Я натягаю светра з відлогою і шкандибаю стежкою нагору до Нового Клермонту. На кухні мама вручає мені ножа для томатів і заводить розмову.
Пиляє мене й пиляє, вічно я на маленькому пляжі. Пиляє й пиляє, я мушу гратися з малими. Дідусь не житиме вічно.
Чи знаю я, що згоріла на сонці?
Я ріжу, і ріжу, і нарізаю цілу миску фамільних томатів дивної форми. Вони жовті, зелені і димчасто-червоні.
51
МИНАЄ МІЙ ТРЕТІЙ ТИЖДЕНЬ на острові, а мігрень забирає в мене два дні. Чи три. Я навіть не знаю напевне. Пігулки в пляшечці закінчуються, хоча я наповнила її перед тим, як їхати сюди.
Цікаво, чи мама їх не бере? Можливо, вона завжди так робила.
Чи, може, близнючки знову приходили в мою кімнату, щоб узяти якісь не потрібні їм речі. Можливо, вони підсіли на пігулки.
Чи, може, я вживаю їх більше, ніж думаю. Додатково закидуюсь під час нападу болю. Забуваю останню дозу.
Я боюся сказати мамі, що мені потрібно ще.
Коли мій стан покращується, я йду в Каддлдаун. Сонце висить низько в небі. Ґанок всіяно розбитими пляшками. Усередині зі стелі повідпадали стрічки і лежать, зім’яті, на підлозі. Тарілки в мийці засохли, вкрилися кіркою. Скатертини на обідніх столах брудні. На журнальному столику кола від чайних кружок.
Брехуни зібралися в кімнаті Міррен і сиділи втрьох, схилившись над Біблією.
— Сперечаємося через слово у скраблі, — каже Міррен, коли я заходжу. Вона закриває книжку. — Ґет, як завжди, має рацію. Ти завжди такий огидно правий, Ґете. Знаєш, дівчатам це не подобається.
Літери зі скраблу розкидані по підлозі в кухні-студії. Я бачила їх, коли заходила. Вони не грали в скрабл.
— Чим займалися ці дні, народ? — запитую я.
— О Боже, — каже Джонні, розтягуючись на ліжку Міррен. — Я вже й забув.
— Було четверте липня, — розказує Міррен. — Ми ходили на вечерю в Новий Клермонт, а потім усі разом плавали на моторному човні, щоб побачити феєрверки на Він’ярді.
— А сьогодні ми плавали на Нантакет у ту пончикову.
Вони ніколи нікуди не ходили. Ніколи. Ні з ким не спілкувалися.
А тепер виявляється, що, поки я хворіла, вони ходили всюди і говорили з усіма?
— «Дауніфлейк», — нагадую я. — Так вона називається.
— Ага. То були смачнющі пончики, — каже Джонні.
— Ти ж ненавидиш пончики.
— Звісно, — підтверджує Міррен. — Але ми брали не пончики, а плетеники в глазурі.
— І шоколадні з бостонським кремом, — додає Ґет.
— І з джемом, — каже Джонні.
Але я знаю напевне, що у «Дауніфлейк» готують лише звичайні пончики без начинки. Там немає ні плетеників у глазурі, ні пончиків з кремом чи желе. Нащо вони брешуть?
52
Я ВЕЧЕРЯЮ з мамою та малечею в Новому Клермонті, але того вечора мене знову атакує мігрень. Я лежу у своїй напівтемній кімнаті. Стерв’ятники дзьобають липку речовину, яка витікає з мого розбитого черепа.
Я розплющую очі — наді мною стоїть Ґет. Я бачу його крізь туман. Крізь фіранки пробивається світло, тож за вікном, напевне, день.
Ґет ніколи не заходив в Уїндермір. Але ось він тут. Дивиться на нотатки на папері в клітинку над моїм ліжком. На стікери. На записи нових спогадів та інформацію, яку я додавала, відколи приїхала: про те, що загинули бабусині собаки, і про статуетку-гусака, про те, як Ґет подарував мені книжку Моріарті, і про суперечку тіток щодо будинку в Бостоні.
— Не читай моїх записів, — стогну я. — Не треба.
Я повертаюся на бік, щоб притулитися щокою до гарячої подушки.
— Я не знав, що ти збираєш історії.
Ґет сідає на ліжко. Бере мою руку в свою.
— Я намагаюся згадати те, про що ніхто не хоче говорити, — кажу я. — В тому числі і ти.
— Я готовий поговорити.
— Справді?
Він втуплюється в підлогу.
— Два роки тому в мене була дівчина.
— Я знаю. Весь цей час знала.
— Але я не казав тобі.
— Ти не казав.
— Я так сильно запав на тебе, Кейді. Неможливо було опиратися. Я знаю, що мусив розповісти тобі все й одразу ж порвати з Ракель. Але просто… вона повернулася додому, а тебе я не бачив цілий рік, і мій телефон не працював тут, і я отримував і отримував від неї пакунки. І листи. Ціле літо.
Я дивлюся на нього.
— Я був боягузом, — каже Ґет.
— Ага.
— Це було жорстоко. Щодо тебе — і щодо неї теж.
Моє обличчя спалахує колишніми ревнощами.
— Пробач мені, Кейді, — продовжує Ґет. — Ось що потрібно було сказати тобі цього року при зустрічі: «Я винен, пробач».
Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.
— Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, — говорить Ґет. — Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.
— За що ти ненавидиш себе?
І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.
— Бо я хочу те, чого не можу мати, — шепоче він.
Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?
Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?
Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.
— Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. — Він знову мене цілує. — Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, — шепочу я.
— Я кохаю тебе, — каже він.
Ми обіймаємося і довго цілуємося.
Біль розсіюється, але не повністю.
Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.
Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.
Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.
З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.
53
ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.
Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну — Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.
Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу
