Вітіко - Адальберт Штіфтер

Тим часом вершники доїхали до деревця, де шлях розгалужувався.

— Бачиш, ми їдемо цим шляхом праворуч, — мовив червоний вершник.

— А я їду по тому, що йде просто вперед, — нагадав Вітіко.

— Ну, шкіряний, бувай здоровий! — попрощався червоний вершник.

— Щасливої дороги і не шукай одразу сварки з людьми, на яких натрапиш на шляху! — гукнув Одолен.

— Якщо вони не спричинять, я й не шукатиму, — відповів Вітіко.

— Веселої подорожі! — гукнув Велислав.

— І тобі! — крикнув Вітіко.

— Бувай здоровий! — попрощався Бен.

— Повертайся швидше до нас! — гукнув син Начерата.

— Бувайте здорові! — побажав Вітіко.

— Бувай здоровий! Щасливої дороги! — гукнули вершники, які їхали позаду.

— Бувайте здорові! — відповів Вітіко. Потім постояв хвилинку і сказав червоному вершнику: — Я сказав вам, як мене звуть і звідки я їду, ти багато розповів мені й назвав мені тих, хто їде з тобою, а тепер скажи мені, хто ти, якщо ти так дбаєш про цей край і переймаєшся тим, що відбувається в ньому.

— Отож, шкіряний, слухай: я син шляхетного і великодушного високого князя Владислава, що за свого владарювання не пролив жодної краплі крові, я онук славетного короля Вратислава, я небіж князя Бржетислава, що в лісі коло Крживоклату впав, наче зірка на землю, я небіж нещасного Борживоя, що мусив утікати від Сватоплука, і я небіж теперішнього князя Собеслава. Мене звуть Владислав.

— Коли ти справді такий… — заговорив Вітіко.

— То що, Вітіко? — запитав червоний вершник.

— То мав би бути поважнішим, — закінчив фразу Вітіко.

— Мій сину, — мовив червоний вершник, — ось іде мій шлях на схід, у Моравію, а твій — на північ. Бувай здоровий і знайди своє щастя.

Після цих слів і він, і його супровід зрушили коней і помчали швидким клусом на схід, тож тільки закурилося за ними. Вітіко ступою подався на північ.

Року Божого 1140-го захворів богемський князь Собеслав. Торік восени він їздив на східний кордон своєї держави. А ще рік тому він, і теж восени, помер його приятель польський король Болеслав Кривоустий. Тепер Собеслав зміцнив свою державу проти Польщі, збудував замок Госту й жив неподалік від нього на своєму дворі в Хвойно. Він захворів напередодні Святвечора і звелів завезти його в замок Госту. Настала Різдвяна ніч, проминуло новорічне свято і свято Трьох Святих Царів, наближався місяць лютий. Князь лежав у покої з потинькованими стінами і трьома вікнами. Два вікна були завішані полотном, а крізь третє князь дивився в той бік, де лежали землі його покійного приятеля короля Болеслава. Надворі був мороз, тож тіло князя накрили ведмежою шкурою, поверх якої лежали його посивіла борода і руки. Поряд із хворим на дерев’яному стільчику сиділа жінка в темному вбранні. Князь заговорив до неї:

— Адельгайдо, дізнайся, чи юнак, який у неділю був у передпокої, ще є десь у замку або поблизу, і нехай він зайде до мене.

Жінка підвелася і вийшла. За хвилину повернулася й мовила:

— Він ще тут, його знайдуть і пришлють до тебе.

Сказавши, жінка знову сіла на своє місце.

Небагато минуло й часу, як слуга відчинив двері й завів Вітіко, що й далі був у шкіряному обладунку.

Князь кивнув слузі, щоб той вийшов, а потім сказав:

— Адельгайдо, ти здогадалася, кого я мав на увазі. Підступи ближче, Вітіко.

Вітіко ступив кілька кроків від дверей і підійшов до князя.

— Ти повинен підійти аж до ліжка, — мовив Собеслав.

Вітіко підійшов, зупинився і дивився на князя. З його непокритої голови звисали на плечі русяві локони. Шкіряний шолом він тримав у руці.

— Вітіко, — заговорив князь, — ти був розумним у нашому з королем Конрадом поході в Саксонію, ти не належиш до жодного шляхетного роду моєї держави, в тебе чесний погляд, і ти не зрадиш мене. Візьми найкращого коня, що є в замку, захистися добре від холоду та їдь у Прагу. Там у Вишеграді скликали з'їзд і радяться, що буде після моєї смерті. Дізнайся, що вони кажуть і що наміряються робити, і привези мені назад докладну звістку. Я дам тобі золотого хрестика, покажи