Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

генерале!” - але він, ні на кого не дивлячись, вийшов у сад, наслухаючи, як у вранішній млі з тихим шерехом розтуляються троянди та навперебій кукурікають півні, розбуджені вітром з моря; “то що ж нам діяти, мій генерале?..” - “я вам сказав - не зважайте! якого ще дідька!” - і він за звичкою пішов прослідкувати, як там доїтимуть корів, отож трохи згодом повстанці з Графської казарми побачили біля своїх воріт запряжений мулами віз, - як і щоранку, їм привезли шість бочок молока з президентської ферми; на козлах сидів той самий, що й завжди, візник, він гукнув їм: “генерал посилає вам молоко, хоч ви й плюєте на руку, яка вас годує!” - він прокричав це так простодушно, що генерал Бонівенто Барбоса дозволив своїм солдатам забрати молоко, - з умовою, що спочатку візник скуштує його сам, щоб знати, чи воно не отруєне; залізні ворота казарми відчинилися, й півтори тисячі заколотників побачили з внутрішніх балконів, як віз виїхав на середину брукованого двору й зупинився там, побачили ординарця, котрий виліз на козли з кухлем та ополоником у руках, щоб узяти молока на пробу, побачили, як він відкрив першу бочку, побачили, як його підхопила ефемерна хвиля сліпучого спалаху, - та й не побачили вже більше нічого навік-віків у вулканічному полум’ї похмурої жовтої будівлі, чиї руїни, між яких потім уже не виросло жодної квітки, на якусь мить зависли в повітрі від страхітливого вибуху шести бочок динаміту. “Ну, от і все...” - зітхнув він у своєму палаці, здригнувшись од вибухової хвилі, яка зруйнувала ще чотири будинки поблизу казарми й геть побила весільні сервізи в шафах усіх осель, аж до найвіддаленіших околиць міста: “ну, от і все...” - зітхнув він, коли фургони для сміття вивезли з двору портової фортеці трупи вісімнадцяти офіцерів, котрих розстріляли, вишикувавши у дві шеренги, щоб заощадити патрони; “ну, от і все...” - зітхнув він, коли генерал Родріго де Агіляр, виструнчившись, доповів йому, що в’язниці знову переповнені політичними в’язнями; “ну от і все...” - зітхнув він, зачувши урочисту музику, калатання радісних дзвонів, лускіт святкових петард, які сповіщали, що настає нове сторіччя миру і спокою; “ну, от і все, чорти б його побрали, кінець веремії!” - сказав він, і такий був певний у цьому, так безтурботно нехтував особистою безпекою, що якось уранці, повертаючись з корівні, був зраджений своїм інстинктом і не встиг вчасно помітити лжепрокаженого, який виріс із-за трояндових кущів, заступивши йому дорогу; занадто пізно розгледів він крізь жовтневу мряку, як блиснув револьвер, - тремтячий вказівний палець уже натискав на курок, коли він, випнувши груди й широко розпростерши руки, закричав: “сміливіше, боягузе, сміливіше!” - вражений тим, що його смерть прийшла зовсім не так, як було йому роковано, як він ясно бачив сам, на власні очі, у віщих водах; “стріляй, якщо ти мужчина!” - крикнув він, і нападник на якусь мить завагався, губи в нього пересохли, рішучість ослабла, - і тоді він щосили зацідив йому в вухо, збив з ніг і вже лежачого нещадно вдарив у зуби, наче довбешкою, і, немов з того світу, почув тупіт охорони, яка збігалася звідусіль на його крик, побачив сині спалахи п’яти блискавиць - то нападник п’ять разів підряд вистрілив собі в груди, щоб не потрапити живим до страшних рук катів з президентської охорони; він переступив через скорчене в кривавій калюжі тіло і, заглушуючи своїм громовим голосом гамір переполоханого дому, наказав четвертувати труп, зробити з нього в’ялене м’ясо і виставити, - “щоб для інших була наука!” - засолену голову на Військовій площі, праву ногу на східному кордоні, в Санта-Марія-дель-Алтар, ліву - на крайньому заході, в селітровій пустелі, одну руку - на плоскогір’ї, другу - в сельві, а шматки тулуба підсмажити на свинячому салі й виставити по всіх усюдах на сонце, хай лежить аж поки самі кості не зостануться, щоб кожен у цьому триклятому борделі негритянському знав, що буде з тим, хто піднімає руку на свого батька; все ще зелений від люті, він пройшов повз трояндові кущі, які президентська охорона очищала багнетами від прокажених: “ану, покажіться, бандюги!”; піднявся сходами, розштовхуючи носаками паралітиків: “ану, кажіть, хто вас на світ привів, од кого ваші матері понесли, сучі ви сини!”; прогупотів коридорами, волаючи: “геть з дороги, коли йде володар, чорти б вас побрали!” - той крик на смерть перелякав урядовців та нахабних лакуз, які тільки-но почали прославляти безсмертного, а він біг далі, лишаючи за собою розжарену лавину - своє сопіння; наче прудка блискавка, промчав через конференц-зал, ускочив до своєї спальні, заперся на три замки, три засуви й гри защіпки і самими кінчиками пальців скинув з себе загиджені штани. Він не мав спокійної хвилини, вистежуючи свого потаємного ворога, того самого, хто дав револьвер лжепрокаженому: нутром своїм чув, що ворог цей - десь поруч, такий близький йому, що знає навіть тайники, де він ховає мед; це його очі підглядають у замкові щілини, а вуха стирчать зі стік завжди і всюди, - “як мої портрети!..” - про його всюдисущість нагадувало свистіння січневих пасатів і млосний подих жасмину в душні ночі; цілими місяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння, моторошно човгаючи своїми примарними ногами, чигаючи на нього в найпотаємніших закапелках темного дому, - аж поки не матеріалізувався одного вечора за грою в доміно, і коли він побачив руку, яка неквапно поклала кісточку “дубль-п’ять”, закінчивши гру, внутрішній голос підказав йому, що це і є рука зрадника: “а чорти б тебе взяли, оце ж бо вона!..” - подумав він і, збентежений, підвів голову, і в сяйві, яке лилося згори від лампи, побачив прекрасні очі свого вірного, щирого друга, генерала артилерії Родріго де Агіляра: “оце так-так!.. мій кревний побратим, моя опора й підмога!.. ні, цього не може бути!..” - болісно думав він, розгадуючи аж тепер усі ті підступи та брехні, що ними його обплутували роками, аби тільки приховати страшну правду: його найдорожчий друг продався спритним політикам, - а він же сам, сподіваючись мати з того користь, повитягав їх усіх із найглухіших задвірків війни за федерацію, дав їм багатство й нечувані привілеї, дозволив їм використовувати, як заманеться, себе самого, аж поки вони не піднеслися так, що старій аристократії, зметеній з дороги нездоланним вітром ліберального руху, навіть не снилося, - “якого ще дідька? а їм усе було мало, вони захотіли посісти місце божого обранця, вони захотіли стати мною, виродки!..” - і допомагала їм у цьому така розумна та навдивовижу обачна людина - той, хто користувався найбільшим його довір’ям і необмеженою владою, єдиний, від кого він брав папери на підпис: спочатку вислуховував, як звучатиме новий його указ чи закон, вказував, що треба виправити і, замість підпису, прикладав до паперів палець та ставив державну печатку перснем, що зберігався у сейфі, код якого знав тільки в і н один; “ось, маєте, друже, - примовляв він, повертаючи підписані таким чином папери, - тепер можете підтиратися ними”, - а вийшло так, що генерал