Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

мене на спині, чого мені так пече, мов жариною, просто сил нема!..” - вона стягла з себе сорочку, і він, жахнувшись, побачив її спину, роз’їдену гнійними виразками: у смердючому м’ясі лопалися малесенькі бульбашки - перші личинки червів. “То були погані часи, мій генерале, коли не існувало державної таємниці, про яку не дізналася б громадськість, чи наказу, який би ретельно виконувався”, - так стало з тих пір, коли на святковий стіл був поданий вишукано зготований труп генерала Родріго де Агіляра; але йому було байдуже до всього на світі, його не турбували труднощі влади в ці гіркі місяці, коли мати конала на повільному вогні в спальні, суміжній з його власною; найкращі лікарі, які зналися на азіатських хворобах, встановили, що її недуга - не чума, не короста, не проказа чи котра-небудь інша східна болячка, а якесь індіанське чаклунство, і вилікувати людину може тільки той, хто навів на неї хворобу; і він зрозумів, що це - смерть і, замкнувшись у палаці, став доглядати хвору матір по-материнському дбайливо, він ладен був сам гнити разом з нею, аби тільки ніхто не бачив, що її зжирають черви; він звелів привезти в палац усіх її курей, павичів та фарбованих пташок - їм дозволено було ходити й літати, де заманеться, щоб тільки мати не нудьгувала за своїми сільськими клопотами, за своїм домом у передмісті; він сам обкурював кімнату, палячи гілки дерева біха, щоб тільки ніхто не вчув трупного смороду, який ішов од конаючої матері; він сам змащував усілякими мазями її тіло, там червоне, там жовте, а там і сине від притирань; він сам натирав її гнійні виразки турецькими бальзамами, не зважаючи на балачки міністра охорони здоров’я, котрий боявся чарів: “ну його к бісу, якщо ми помремо разом, матусю, тим краще!” - казав він, зле Бендісьйон Альварадо розуміла, що вмирає вона одна, і перед смертю відкривала синові сімейні таємниці, яких не хотіла забирати з собою в могилу: розповідала, як народила його, як послід після пологів кинули свиням; розказувала, що так і не змогла дізнатись, котрий із волоцюг був його батько; згадувала, - для історії, - як зачала його: стоячи і навіть не скидаючи капелюшка, бо в комірчині пивнички було повно мух, цілі рої дзижчали над бурдюками з брагою; в муках привела вона його на світ серпневого ранку в підворітті монастиря і, роздивляючись при сумному світлі герані, побачила, що праве яєчко в нього велике, з плід інжиру завбільшки; він безперестану плакав, а з грудях наче волинка грала; розкутавши подароване черницями ганчір’я, вона показувала дитину на ярмаркових площах: може, якась добра душа нарає гарних ліків, дешевших за мед, що був нібито єдиним засобом від хирлявості та рахіту; люди втішали її, всяк по-своєму: мовляв, ще хтозна, що його жде, а зрештою дитина годна до всього, хіба крім гри на духових інструментах, - і тільки одна ворожка з балагану помітила: “ти глянь, у нього ж немає ліній на долоні, а це значить, що йому на роду написано бути королем!” - “і так же воно й сталося!..” - та він, не зважаючи на материні слова, просив її, щоб вона заснула, щоб не ворушила минулого, бо йому самому було краще думати, що всі ці перекручення історії вітчизни - просто марення хворої: “то все від гарячки”; він благав її заснути, загортав у лляне простирадло - за його наказом таких простирадел нашили безліч, бо вони не розтроюджували її виразок; він клав матір на бік і притуляв її руку їй до серця, - “не згадуй лихого, матусю, так чи інакше, я - це я, спи собі спокійно!” Чутки про те, що матріарх вітчизни гниє живцем, офіційно спростовувалися, натомість поширювались фальшиві медичні бюлетені, але оповісники, які їх зачитували, самі ж таки потім свідчили, що всі ті бюлетені брехливі, а насправді сморід од умираючої такий нестерпний, що прокажені й ті розбігаються; вони розказували, що в палаці ріжуть баранів, аби купати вмираючу в свіжій крові, а простирадла з- під неї, вимазані гноєм, який тече з виразок, неможливо відіпрати, скільки не пери; оповідали, що він не буває вже ні в корівні, ані в помешканні своїх наложниць, де його бачили щоранку навіть за найгірших часів; казали, що сам архієпископ хотів причастити вмираючу, але він перестрів його на дверях: “тут ніхто не вмирає, святий отче, не вірте людським брехням!”; він їв разом з матір’ю - з однієї тарілки, тією ж ложкою, хоч у кімнаті стояв дух чумного барака; він обмивав її перед сном, намилював її милом з найкращих собак, і жаль стискав йому серце, коли мати слабким голосом віддавала свої останні настанови, - що робити з її птахами після її смерті: “не вищипуйте з павичів пір’я на капелюшки...” - “гаразд, матусю”, - обіцяв він, змазуючи її креоліном, - “не примушуйте пташок співати на свята...” - “гаразд, матусю”, - казав він, загортаючи її в простирадло, - “забирайте квочок із гнізда, як надходить гроза, щоб не висиділи василісків...” - “гаразд, матусю, - заспокоював він умираючу, кладучи її руку до серця, - не турбуйся, матусю, спи спокійно”, - він цілував її в чоло, лягав долілиць близенько від її ліжка і ненадовго засинав, наслухаючи за течією материного сну, вслухаючись у її нескінченне марення, яке ставало дедалі осмисленішим, що ближчала смерть; лють, яка зростала в ньому щоночі, допомогла йому знести ту шалену лють, яка охопила його душу скорботного понеділка, коли його збудила моторошна тиша передранкового світу, - “бо люба моя матуся Бендісьйон Альварадо вже не дихала!..” - і тоді він розгорнув простирадло, в яке було закутане смердюче тіло, і в слабкому світлі досвітку побачив на простирадлі відбиток - тіло своєї матері з притиснутою до серця рукою, але на цьому тілі не було жодного сліду зарази чи старості, воно було міцне й чисте, ніби намальоване фарбою з обох боків савану, і від нього йшли такі ніжні пахощі живих квітів, що повітря в кімнаті миттю очистилося, позбулося лікарняного смороду; і як потім не терли те простирадло селітрою, як його не виварювали, - зображення було таке саме, що й спершу, і на лице, й навиворіт простирадла: воно само стало полотном, нетлінним, вічним полотном; але він у ту мить неспроможний був осягти всієї величі цього дива, - розлючений, він вийшов геть зі спальні, грюкнувши дверима так, ніби грім гарматного пострілу прокотився палацом, - і тоді задзвонили дзвони всіх церков країни, - вони дзвонили безперестану сто днів і сто ночей, і кожен, хто просинався від того дзвону, розумів: він знову цілковитий володар своєї влади, і його незбагненне серце, приголомшене люттю й відразою до смерті, як ніколи, вороже нині голосові розуму, людської гідності й співчуття, бо його кохана матуся Бендісьйон Альварадо померла вранці двадцять третього лютого, в понеділок, і для світу настав новий вік, вік сум’яття і неладу. Серед мас не знайшлося старих, які пам’ятали б день її смерті, зате луна її