Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

з казанка, де варилася курка, - так він сидів, повен невсипущих дум про нашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: він там, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, - ніщо, навіть сам час, адже він - месія, котрий думає за нас, знаючи, що ми знаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе не завдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, що єдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, - і він дійшов аж туди, до краю: “там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на той останній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім’я і дати життя останнього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни”, - і він побачив похмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нудна мжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягнених людей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі - то ховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору, загорнувшись у газети, - “що воно в дідька за чудний народ? чи це часом не поети?” - здивувався він; “та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі”, - пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям: у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв, цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонце вбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, - і не тому, що боїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, “а тому, що людина, матусю, - то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своє лігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти”, - полюбляв казати він і, крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував так ясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одважився зізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді, коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, - то був сором’язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народження позначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступити поріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматом розпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі, поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім не схожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї - також, сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях було поприліплюване листя шалфею - либонь, боліла голова, - “важко було повірити, що цей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втілення наших честолюбних мрій!” - і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов до кабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голос рішучої, дійової людини; “а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою, рукою єпископа”, здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрий просив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз і назавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: “адже ця справа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!” - і він, зворушений юнаковим завзяттям, спитав: “якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життя набридло?” - іноземець рішуче відповів на це: “найвище у світі щастя - віддати життя за вітчизну!” - а він заперечив співчутливо: “не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-но сюди, - і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, - одне з двох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто її має, - отак і з вітчизною!” - казав він, поплескуючи молодого іноземця по плечу, - так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своєму ад’ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: “цього хлопця не зачіпайте і не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як у півника, коли пір’я росте, тільки й усього!” Цей вираз ми почули від нього ще раз - після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичним в’язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям - “ясна річ, окрім грамотіїв: цих я ніколи не впущу, - сказав він, - бо в них гарячка, як у тих породистих півників, коли пір’я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо и здатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точно кажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, - треба, щоб відбудова вітчизни стала справою кожного!” - йому хотілося, щоб усі пересвідчилися в тому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як і раніше, - особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховного командування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, що їх надсилали з- за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родини його міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях та польових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорони здоров’я прислану з- за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерство охорони здоров’я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцери генерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадські відбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення - після того, як посол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї держави необмежене право риболовлі в наших територіальних водах, - “чорт би їх побрав, тільки той володіє, хто має!..” - думав він, згадуючи кольорову кульку, яку показував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чув нічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею, як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він з ранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічим не відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотнього утопленика; він наказував інженерам: “заберіть звідсіля ці будинки й перенесіть отуди, а то вони мені муляють очі!” - і будинки переносили; “підніміть метрів на два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!” - і вежу піднімали; “поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!” - і річку повертали - негайно, не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїми планами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився, коли неуважний ад’ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з неба звалившись, здивувався: “що за діти?” - “ті діти, мій генерале”, - “та які ж у дідька ті діти?” - виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримає під вартою