Свіжі відгуки
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
30 вересня 2024 14:44
Гарна книга
Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес
Читаємо онлайн Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес
похорону докотилася й до наших днів, ми знали певно, що ніколи вже не був він такий, як раніше, що ніхто не смів порушити його сирітського безсоння, навіть коли давним-давно минуло сто днів офіційної жалоби, ніхто більше не бачив його в скорботному палаці, де кімнати були переповнені нескінченними відлуннями погребових дзвонів, де годинники показували тільки час його жалоби, де всі говорили, раз по раз зітхаючи, де охорона ходила боса, як за перших літ його режиму, - і тільки для курей була повна воля в цьому недоступному домі, володар якого зробився невидимим, стікаючи кров’ю від люті в плетеному кріслі, поки його дорога матуся Бендісьйон Альварадо пропливала палючими злиденними краями в домовині, лежачи на тирсі й колотому льоду, щоб тіло її не гнило після смерті більше, аніж зогнило за життя, доки вона подорожуватиме на чолі урочистої процесії по всьому його царству, аж до найглухіших закутків, аби ні одна жива душа не була позбавлена такої честі - вшанувати пам’ять його матері; тіло везли під звуки гімну, вітер розвівав чорний креп, - і так до самого плоскогір’я, де на станціях її зустрічали заупокійною музикою ті самі мовчазні юрби, які в інші славетні часи приходили сюди, щоб лицезріти владу, сховану в сутіні президентського вагона; тіло виставили в тому самому благовісному монастирі, де колись давно, на початку всіх часів, безпритульна перекупка птахів народила в підворітті байстря, яке стало королем, - ворота святині відчинилися вперше за ціле століття, і кінні солдати влаштовували по селах облави на індіанців, прикладами заганяючи їх, наче ту худобу, до храму, у величезну залу, де гнітили душу крижані сонця вітражів, де дев’ять єпископів в урочистому облаченні служили, відправу: “спи, преславна!” - співали диякони, “мир праху твоєму!” - виводили дитячі голоси, а надворі дощ поливав герань, черниці роздавали вино й проскурки за упокій душі, під кам’яними арками патіо продавали свинячі реберця, чотки та пляшечки зі свяченою водою, в сільських пивничках грала музика, на подвір’ях танцювали, - настала неділя, віднині й назавжди, - свято, яке затяглося на роки, ішло тими самими стежками втікачів, через ті самі вкутані туманом ущелини, кудою його матуся Бендісьйон Альварадо жива йшла колись слідом за сином, якого підхопив вітер боротьби за федерацію: вона не спускала з нього очей, - не давала обозним мулам розтоптати його, коли він, палаючи в лихоманці, падав непритомний, навчала, як уникати небезпек, які чигають на мешканців плоскогір’я в містах, біля підступного, незбагненного моря, - вона боялася віце-королів, боялася пам’ятників, боялася крабів, бо вони п’ють сльози немовлят; вона вся затремтіла від жаху, побачивши вперше величний палац - дім влади, роздивляючись його крізь мряку в ніч штурму і гадки не маючи, що їй судилося померти в цьому домі, в оселі самотності, де й зараз її син лежав долілиць на підлозі, мордований безсилою люттю, питаючи сам себе: “де ти в дідька поділася, матусю? в яких мочарах застряне твоє тіло? хто відганяє метеликів од твого лиця?” - зітхав він, завмираючи з жалю, прибитий горем, а його мати Бендісьйон Альварадо тим часом пливла під балдахіном із бананового листя між гидотних болотяних випарів, її виставляли напоказ у сільських школах, у казармах серед селітрової пустелі, в індіанських селищах, - домовину з її тілом заносили до найкращого дому, всім показували її портрет, зроблений замолоду: на тому портреті вона була вродлива й прибрана, з діадемою над чолом, з мереживним комірцем, який її примусили вдягти, хоч вона й не хотіла, а ще - вперше і востаннє в своєму житті - вона далася, щоб їй напудрили лице й підмалювали губи; їй загадали тримати в руці шовковий тюльпан, - “ні, не так, сеньйоро, а ось так, хай лежить на подолі”, - і тоді венеціанський фотограф, що знімав європейських монархів, зробив офіційний портрет найпершої дами, котрий тепер показували разом із трупом, як незаперечний доказ того, що в домовині справді лежить його мати, - покійниця таки була схожа на свій портрет, бо ніщо не полишено було напризволяще: тіло потай підновляли, тільки-но гід спеки починала обпливати косметика та парафін, а в дощову пору з повік небіжчиці зчищали мох; армійські кравчині постійно доглядали її вбрання, здавалося, що його тільки вчора одягли, - стежили, щоб завжди був свіжий вінок із квітів помаранчевого дерева, щоб не бруднилася біла фата цнотливої нареченої, та сама, якої так і не довелося їй вдягти за життя, - “щоб у цьому борделі нехристів ніхто й ніколи не посмів хоч заїкнутися, що ти не схожа на свій портрет, матусю!” - щоб ніхто не смів забути, кому належить влада звіку й довіку, в усій країні, аж до найнужденніших поселень серед заболоченої сельви, де через стільки літ якось опівночі знову з’явився забутий допотопний пароплав з дерев’яним колесом, - він плив, світячи всіма вогнями, і люди на березі зустрічали його з великодніми барабанами, гадаючи, що повернулися давні славетні часи: “слава герою! - гукали вони, - слава поборнику справедливості!” - вони стрибали в воду, прихопивши з собою хто відгодованого броненосця, хто гарбуза завбільшки з вола; вони перелазили через різьблені дерев’яні поручні, щоб уклінно вручити свою данину незримому володареві, чиї гральні кості визначали долю вітчизни, - і кожен вражено заклякав перед катафалком зі шматочками льоду та кам’яною сіллю, який множився, відбиваючись у зачудованих дзеркалах президентської їдальні, виставлений на загальний огляд під лопатями вентиляторів старезного прогулянкового пароплава. що довгі місяці плив поміж примарних островів, намитих екваторіальними притоками, аж поки не заблудився в ері кошмарів, де квітучі гарденії мали розум, а ігуани літали в темряві, і настав кінець світу, дерев’яне колесо застряло в золотому піску і зламалось, лід розтанув, сіль розчинилася, розбухле тіло плавало в юшці з тирси, - “і тоді сталося диво, мій генерале! ми побачили, як вона розплющила очі, як вони засяяли, наче цвіт аконіту в січні, або як місячний камінь, і навіть найнедовірливіші з нас побачили, що скляне віко катафалка запітніло від її дихання, побачили, що на виду в неї виступили краплинки поту, побачили, як вона усміхнулась! Якби ви тільки знали, мій генерале, що тут зчинилося: ми на власні очі бачили дива - як плодяться мули, як виростають квіти на селітрі, бачили глухонімих, заглушених власним криком: “диво! диво! диво!” - кричали вони, і це справді було диво; скляне віко домовини розбили на друзки, мій генерале, і ледь не розірвали на шматочки тіло, - всяк хотів запопасти собі реліквію, отож довелося прикликати цілий батальйон солдат”, - щоб стримувати натиск шалених юрмищ, які лавою сунули з усіх розсіяних по Карибському морю островів, почувши, що душа його матері Бендісьйон Альварадо дістала від бога силу чинити опір законам природи: людям продавали нитки з її савану, ладанки, воду з її труни, побожні листівки, на яких вона нагадувала королеву, - і новоприбулі товпища вливалися в одну страхітливу очманілу юрбу, що скидалася на незліченне стадо оскаженілих биків, які мчать наосліп, розбиваючи копитами все на своєму шляху, - “від їхнього гуркоту аж земля двигтить, - та ви
Відгуки про книгу Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес (0)
Схожі книги в українській онлайн бібліотеці readbooks.com.ua: