Осінь патріарха - Габріель Гарсія Маркес

спокійно, генерале!” - і вони поїхали, а він помахав їм з вікна вишитою хустинкою, полегшено зітхнувши при думці, що покінчив з цим раз і назавжди: “бувайте, бовдури, попутного вам вітру й щасливого плавання, справі кінець!” - але генерал Родріго де Агіляр нагадав йому, що справі ще аж ніяк не кінець: “діти ж залишилися, мій генерале!” - і він стукнув себе по лобі: “от дідько, я ж зовсім забувся! що ж його робити з дітьми?” Щоб не сушити собі довго голови - “потім щось придумаю краще!” - - він наказав перевезти дітей із сельви, де їх ховали, в провінцію, де постійно йдуть дощі, “зате немає цього клятого вітру, який розноситиме їхні голоси”, де так мокро, що звірі гниють живцем, а слова обростають мохом - от вільгості, де восьминоги плавають поміж дерев: він наказав перевезти їх в андські печери, де завжди стоїть туман, щоб ніхто не дізнався, де вони; наказав переміщувати їх з похмурих гнилих листопадів у спекотні захмарні люті, щоб ніхто не взнав, у якому вони часі; він посилав їм хіну та вовняні ковдри, коли дізнався, що їх трусить лихоманка, бо вони простояли багато днів по шию в воді, ховаючись на рисових полях від аеропланів Червоного Хреста; він наказав забарвити в червоний колір сонячні промені та сяйво зірок, щоб вилікувати дітей від скарлатини; він наказав обпилювати їх з повітря інсектицидами, щоб їх не пожерла тля платанових гаїв; він засипав їх дощами з карамельок та снігами з морозива, літаки скидали для них на парашутах різдвяні іграшки, щоб діти були вдоволені, доки він знайде якесь чудове рішення щодо їхньої дальшої долі; він думав про них, аж поки ця думка не вивітрилася благополучно з його поганої вже пам’яті, і він забув про них, і занурився в скорботну драговину нескінченних, одноманітних безсонних ночей; одного вечора, зачувши дев’ять металевих ударів, він познімав з карнизів президентського палацу курей, що примостилися там спати, відніс їх до курника, і ще не встиг перелічити всіх курей на сідалах, коли увійшла птахівниця-мулатка й почала збирати знесені за день яйця; на нього війнуло її гарячим юним палом, він почув, як зашелестіла білизна, і кинувся на жінку, - “обережніше, генерале, - прошепотіла вона, затремтівши, - поб’єте яйця!..” - “хай собі б’ються до дідька!” - відказав він і одним махом повалив її додолу, знемагаючи від бажання втекти світ за очі з цього вівторка, запаскудженого зеленим послідом сонних курей, послизнувся й стрімголов полетів у примарну безодню запаморочення, крізь струмки поту й віддих сильної жінки, і брехливі обіцянки забуття; він падав, залишаючи за собою дзенькітливий слід летючої зірки, своєї золотої остроги, сморід надсадного сопіння нетерплячого коханця, своє собаче скавуління; завмираючи від щемливого жаху буття, він летів у прірву крізь безгучні перекоти грому й миттєві спалахи блискавиць смерті, - але на дні безодні його чекала та ж сама загиджена долівка курятника, безсонна дрімота курей, стурбована мулатка у вимазаному жовтками платті, яка звелася, нарікаючи: “от бачите, генерале, я ж вам казала, що яйця поб’ються!” - він, насилу стримуючи лють після ще одного кохання без кохання, пробурчав: “запам’ятай, скільки їх там побилось, я вирахую з твоєї платні!” - і пішов; о десятій він зайшов до корівника та оглянув ясна своїм коровам; зазирнувши у вікно барака, де жили його наложниці, побачив на підлозі породіллю, що корчилася з болю, - повитуха саме приймала дитину, це був хлопчик, навколо шиї в нього навинулася пуповина: “як ми назвемо його, мій генерале?” - “як самі хочете”, - відказав він; об одинадцятій, як завжди, він перелічив вартових, перевірив замки, накрив ганчір’ям клітки з птахами і погасив світло; пробило дванадцять - країна була спокійна, світ спав, і він теж побрів у спальню крізь темінь та миготіння миттєвих світанків - спалахів маяка; він повісив лампу - на випадок нагальної втечі, заперся на три замки, три засуви і три защіпки, всівся на свій переносний стільчак і, по крапельці видушуючи з себе сечу, почав пестити свою безжалісну дитину, свою грижу, аж поки не зацитькав її і вона заснула в його руці, біль нарешті затих, - але за якусь мить повернувся знову, коли повів вітру з далекої селітрової пустелі заніс у вікно спальні відгомін пісні, яку співало безліч ніжних, лагідних голосів, пісні про лицаря, “що пішов на війну та в чужу сторону, ой леле, ми з походу того виглядали його на баскому коні, а його з чужини принесли у труні, ой леле!..” - хор був такий незчисленний і далекий, що можна було заснути, сказавши собі, що це співають зірки, але він схопився, розлючений: “досить! к чорту! - зарепетував він, - або я, або вони!..” - і виявилося, що вони, бо ще до сходу сонця він наказав посадити дітей на баржу з цементом і випровадити - “хай собі співають!” - за межі територіальних вод, де баржу було підірвано динамітом, отож діти навіть не встигли відчути болю, вони все ще співали; а коли до нього з’явилися ті троє офіцерів, які вчинили цей злочин, і доповіли: “ваш наказ виконано, мій генерале!” - він підвищив їх у званні відразу на два чини та нагородив медалями “За вірну службу”, а потім наказав розстріляти їх, як звичайних злочинців, “бо є накази, які можна віддавати, але не можна виконувати, чорти б вас узяли! бідолашні діти!..” Такі суворі випробування зміцнили в ньому давню переконаність: найлютіший ворог - довірливість - сидить у тобі самому, адже ті, кого він сам озброював та звеличував, щоб вони були опорою його режиму, рано чи пізно обпльовували руку, яка їх годувала; він знищував їх одним ударом, а на їхнє місце витягав на світ божий інших, - той, хто ще вчора був ніщо, одержував з його ласки найвище звання, він навмання тикав пальцем: “ти - капітан, ти - полковник, ти - генерал, решта всі - лейтенанти! якого вам ще дідька треба?”; він стежив, як вони товстішають у своїх мундирах, аж шви тріщать, а потім губив їх з очей, поки якась несподіванка, от як ця історія з двома тисячами незаконно затриманих дітей, не допомагала йому виявити зраду - і не кого-небудь, а всього верховного командування збройних сил, “які здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, - тільки й уміють, що накласти в миску, з якої перед цим їли! а я ж усіх вас спородив, чорти б вас ухопили, сотворив зі свого ребра, дав вам і хліб, і шану!” - та все ж він не мав ані хвильки спокою, рятуючись від їхнього властолюбства, догоджаючи їхнім амбіціям, найнебезпечніших він тримав ближче до себе, щоб легше було слідкувати за ними, а не таких спритних відсилав у прикордонні гарнізони; це через них він згодився на окупацію країни морськими піхотинцями, а не задля того, щоб боротися з жовтою лихоманкою, як написав посол Томпсон в офіційному комюніке, і не для того, щоб вони захистили його від народного