Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
У нашому селі був маслозавод. А в ньому виробляли і тут же продавали смачнюще, справжнє морозиво. Ми, школярі, на те морозиво економили копійки, які нам давали на сніданки. А часом і «за безплатно» кидали в паперові стаканчики добросерді тіточки. Ніякої пальмової олії. І ніякого порошку в пиві. Було багато ідеологічної брехні, але й менше крадіжок, люди лишали незамкненими двері в хатах. Двадцяте століття — це ще й його вісімдесяті й дев’яності роки, Народний рух і референдум про незалежність, відновлення історичних пам’яток і розшуки могил вояків УПА. Моє двадцяте століття — це повернення людської пам’яті, віднайдення самих себе.
Тепер нам кажуть: «Ви жили при совєтському режимі». Як це нагадує те, що казали нашим батькам ті ж совєтські ідеологи: «Ви жили при окупационном режиме», себто пару років при німцях, і тому були вже неповноцінні. Пригадую перший несанкціонований мітинг у Луцьку 20 липня 1989 року. Кагебісти похвалялися, що всіх перерахували й сфотографували. Багатьох з тих 285 зафіксованих, що не злякалися прийти на заборонений мітинг, уже нема в живих, але без них, як і без вояків-повстанців, не було б теперішньої України й тих, хто воює за неї. Я теж із ними, як був і тоді. Ніхто з них не став міністром, депутатом чи олігархом. Лишилися просто людьми.
Незатишно мені у суспільстві, де, як в Африці й Азії, все більший контраст між багатими й бідними, найбільша у світі корупція, з якою не борються, а імітують боротьбу, де торгують з ворогом, масово закривають школи й лікарні, бібліотеки. Де щодня вбивають і грабують. Де популісти кажуть на біле чорне і навпаки, і люди їм вірять. Де знову все, що робить влада, правильне і Боже борони її критикувати, тоді ти відразу ворог. Де я почув з екрана телевізора від жінки, що була на Майдані, найстрашнішу фразу у своєму житті: «Так, нічого не змінилося, корупція ще більша. Втішає одне: тепер хоч даєш своїм, які стояли з тобою по один бік барикад».
Радий, що в читачів великий інтерес до літератури про події й людей двадцятого століття, до отих Яковів, Соломій, Матвіїв, Іванів, котрі жили, як уміли, і своїм життям доводили, що століття було таки велике, хоч і трагічне, з людьми, у яких теж були великі серця. До тієї історії ще можна доторкнутися рукою.
Політ
Неповний рік ми з дружиною Надією Гуменюк, нині відомою письменницею, а тоді, як і я, молодою журналісткою, а ще поетесою, жили й працювали на Херсонщині, у селищі Каланчак, тому самому, що тепер на межі з окупованим Кримом. Почали вдвох працювати в районній газеті з вічною назвою «Слава праці».
Будні були зайняті роботою. Гірше було у вихідні. Коли настало літо, їздили до моря, благо до нього було лише чотири десятки кілометрів, точніше, на береги Каркінітської затоки. Тут море мілке, можна було йти пару кілометрів, вже й береги ледь видно, а води по пояс. А восени, взимку і навесні, якщо не було якихось нарад, концертів чи інших заходів, що їх треба було висвітлювати, — хоч вовком вий. Або сиділи вдома, читали, або працівники редакції кликали в гості. А там грали в карти, ще брали в місцевій їдальні пиво, приносили тараньку. Чоловіки пили й горілку, а закушували квашеними кавунами. От чого не навчився їсти, так це квашених кавунів. Місцеві їли й прихвалювали, а я й Надя не могли. Не смакували, у що каланчакці повірити не могли.
Коли такий «культурний» відпочинок швидко набрид, ми стали на вихідні їздити до Херсона. Ходили там у кіно, театр, каталися на катері по Дніпру. До Херсона спочатку добиралися автобусом, але тре було їхати близько трьох годин з Каланчака до Цюрупинська (нині знову Олешки), а тоді пливти тим же катером до Херсона. Майже півдня проходило. До того ж добиратися тре було вкрай тряскою дорогою.
І тоді ми, молоді й шалені, вирішили літати літаком. З Каланчака до Херсона літали знамениті АН-2, «кукурудзники». Дорога по часу скорочувалася вчетверо чи й п’ятеро, а квитки на «кукурудзник» не вельми й вартували. Правда, обов’язково потрапляли у повітряну яму, але всі незручності компенсував краєвид, який відкривався під крилом, — «кукурудзник» літав доволі низько.
Уявіть собі неозорий степ, залитий сонцем. Поля і дерева внизу, маленькі хатки, а ген до обрію над цим — легкий димок. І от за вікном раптом побачили, як зелений килим озимини переходить у червоний, яким, здається, спалахнула вся земля. Здогадалися — то цвітуть польові весняні маки. І тюльпани.
Цей разючий краєвид незабаром перейшов в інший — наш АН-2 летів уздовж широкого водного плеса, освітленого і наче теж запаленого чи й освяченого вранішнім сонцем. Дніпро згори постав у всій своїй величній красі. І здавалося, що там, унизу, пливе ще один літак — то була крилата тінь. А потім над садами літачок почав знижуватися і пішов на посадку навстріч розкритим зеленим обіймам землі.
То було одне з найгарніших, найпоетичніших видовищ, які довелося бачити в житті! І відчуття, що ти живеш в такій великій і красивій країні. Маю на увазі не тодішній СРСР, а таки Україну. То був один із моментів, коли народилося відчуття її. Саме такої, великої і гарної, сказати б, природно вродливої.
Недавно я пригадав цей політ і пошкодував, що «кукурудзники», з яких добре видно землю і маково-тюльпановий шедевр на ній, вже не літають. Ще незабутні враження пережив, коли літав на гвинтокрилі українських прикордонників над Луцьком і, зокрема, нашою гордістю — Луцьким замком — з фотохудожником, незабутнім Миколою Зінчуком, роблячи фоторепортаж. Гвинтокрил над замком, якому майже сім століть! І коли з лучанином Василем Сидоренком літав на дельтаплані над лісом між Луцьком і райцентром Ківерцями…
У цьому польоті страх переходив у захоплення, ніби ти ставав сам тим маленьким птахом-дельтапланом. І було дивне відчуття, що ліс унизу в той момент росте, щоб дотягнутися до цього залізного пташка, а може, й до неба. Ліс, якщо й не летів, то біг слідом за нами, прагнучи злетіти.
Невже люди навчилися будувати літаки, гвинтокрили, дельтаплани тільки тому, що бачили, як літають птахи?
А може, їм хотілося побачити землю з неба?
Може, вони в польоті мали з’єднати землю й небо?
«А може, щоб це зробити, не треба й злітати?» — подумав раптом я.
Перед моїми
