Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Є ще конкретні приклади вияву Долі. Дивовижні. Рятівні. Визначальні. Щоб далеко не ходити, наведу один із власних. Я б не писав зараз ці рядки, якби не кілька прикметних випадків, за які я вдячний Долі. Ось один із них. Як розповідала мама Оксана, на другому році життя я, малий, захворів. Ми жили тоді на Дніпропетровщині, куди родину вивезли на «перевиховання», як родичів дядька Павла, котрому за співпрацю з українськими повстанцями дали 25 років. Німців з колонії Франгай відправили в Казахстан, а на їхнє місце на хуторі, названому в «кращих традиціях» совєтської влади — Веселий (згодом село — Веселе), поселили вивезенців з Волинської і Тернопільської областей.
Так от, я захворів, ставав усе гарячішим, і мама понесла в село, де був центр сільради й колгоспу. Понесла сама, бо тато Сава був тоді мобілізований на будівництво заводу в райцентрі Павлоград. Коли добралася у В’язивок, фельдшерка дала направлення у районну лікарню. Голова колгоспу наказав спорядити сани. Та їздовий, дізнавшись, що треба везти «западенку», «бандерівку» з Веселого, категорично відмовився це робити. Стали шукати іншого їздового, але мама, розпасійована й ображена, не стала чекати, схопила мене на руки й вирушила до Павлограда пішки. Була вже зима чи кінець осені, але насипало снігу, мело. Звечоріло, і серед тої темряви й завірюхи степом ішла молода жінка з хворою дитиною, яку під пальтом тисла до грудей. Уже, як то кажуть, пізно судити, чи правильно мама зробила. До Павлограда від села було кілометрів двадцять. Чи дійшла б мама зі мною на руках? Підвода, судячи з цього, не поїхала, може, вирішили, що жінка повернулася додому.
Мама йшла з останніх сил, я, притиснутий до грудей, ледь зіпав. І тут у степу заясніли вогні, нас наздогнала машина, легковик, «бобик», як тоді казали. Спинилася, звідти виглянув чоловік і спитав, куди ж іде ця жінка такої пори. Мама й відповіла, що з хворим сином в лікарню.
— Садісь, подвєзьом, — наказав пасажир, судячи з усього, начальник.
І тут мама, сама не своя, відверто випалила, що вона «западенка».
— Прічьом тут ето, — відповів той начальник. — У тєбя же пацан больной.
Вони завезли нас у лікарню, там чергова лікарка зміряла температуру, обстежила й повідомила, що температура максимальна — 41 градус і в малого двостороннє запалення легень. Мені зробили заштрик (укол), влили до рота якусь мікстуру. Але далі лікарка сказала мамі:
— Жіночко, вашу дитину ми вже врятувати не зможемо. Ви молода, у вас будуть ще діти… Таке життя, пізно звернулися.
Як розповідала мама, вона лягла поруч зі мною, який тяжко сапав. Так прочипіла цілу ніч, а під ранок таки забулася у важкому сні. Прокинулася, коли за вікном уже сіріло. У палаті було тихо, стих і хворий син, і мама подумала, що все, помер. Боялася торкнутися, а коли таки торкнулася, тільце виявилося теплим. «Дихав, як мишка», — мамині слова.
Мені тоді судилося вижити. Іноді здається, що я це пам’ятаю — шлях через засніжений морозний степ, під завивання зимового вітру. І послана (Богом, долею?) машина. І укол та ліки, що врятували. У таких випадках кажуть: судилося жити. І ще кажуть — доля. Нащось тоді вона виявилася прихильною до мене, малого.
До речі, мама розповідала, що той чоловік у машині сказав до шофера, мовляв, добре, що в селі не зосталися, поїхали, ризикнули, хоч і за такої погоди…
А взагалі я згоден з висловом видатного французького філософа й письменника ХХ століття Еміля Чорана: «Хто не вірить у Долю — той не жив».
— Судячи з ваших творів, ви вірите в Бога. Чи розмовляєте ви з Богом? Якщо так, то про що?
— Я вірю в Бога, звертаюся часом до Нього під впливом емоцій зі словами подяки і навіть докором, але не розмовляю з Творцем, бо вважаю, що розмова людини з Богом, за винятком молитви, це, по суті, розмова людини самої із собою. Це велика зухвалість — приписувати Творцеві те, що ти думаєш у відповідь на своє запитання чи роздуми. Хоча наші справжні думки, які б вони не були, також належать Богові. Але з-за рогу нашої свідомості чи підсвідомості вже виглядає в кого маленький чортик, а в кого справжній сатана. Він більше свій, ніж Всевишній, бо часто пропонує виходи, які ближчі й зрозуміліші. Ти ж достойніший, ніж твій сусід, ніж твій колега по ремеслу. Чому він вже має те й те, а ти не маєш? Забери те, що йому не належить. Хіба ти не можеш себе виправдати?
Річ у тім, що Бог довіряє людині самій мислити й самій приймати рішення. Вони — думка, яка виникла, і рішення — тільки твої й нічиї більше. Те, що виникло як думка, може вже й не повернутися. Але коли ти в цей момент вибираєш, то постаєш таким, яким ти є. А це, можливо, найбільша відповідальність — бути самим собою й відкинути спокусу. Бо якщо вчинок належить спокусі, значить, завтра (а може, й наступної миті) виникне інша спокуса, а далі ти стаєш в коло спокус, де вже нічого твого немає. І тоді виникає те, що є наслідком відмови від власного вибору у великому й малому, те, що обезличує людину, робить її настільки самовпевненою у ставленні до моральних критеріїв, що вона починає вже розмовляти з Богом на рівних, мовби із сусідом чи партнером по бізнесу. Утім, дедалі більшого поширення набуває серед багатих у нашій славній Україні підхід «ти мені, Боже, я — тобі». Ну, так, я грішу, краду якісь там мільйончики, беру хабарі, на них споруджую маєтки, обдурюю собі подібних, але ж я по святах ходжу до церкви, більше того, я Тобі збудую, подарую церкву, не церковку, а справжню храмину, а ти мені за це все пробачиш, спишеш гріхи, добре? Згода! Гадаю, це спроба обдурити не лише Бога, а насамперед самого себе.
До Бога можна хіба звертатися з проханням і звіряти Йому свої думки. Правда, досить поширений серед нашої еліти погляд, що Бога як вищої, надприродної істоти, сили нема, а Бог — це прояв того ліпшого за людську природу, доброго, світлого, що є у світі й у людині. Це той різновид атеїзму, без сумнозвісного «Якщо Бога нема, тоді все дозволено», який допомагає певній категорії людей триматися на цьому світі. Мабуть, такий Бог фактично був у атеїста, видатного вченого Миколи Амосова, який багато доброго зробив для людей. А взагалі-то я іноді думаю, що Бог мав би
