Місяць, обмитий дощем - Володимир Лис
Я встаю, відчиняю двері й впускаю уявне кошеня, котре просилося до хати. Потім беру до рук зовсім неуявну книжку, яка здається живою. По-особливому живою. З гарним оформленням, а не лише текстом. Письменники публічні люди, але в часи, коли значимість власне слова наближається до нуля, коли цінують лише нові вигадливі комбінації слів, а не оті порухи душі, моє спілкування з автором, текст якого поки що ніжно й тихо шелестить у мене в руках, наповнює почуття чимось давно забутим. Що ж це? Побачення? Шлях до старого телефону, який озвався? Шелест дощу за вікном, який прийшов невідомо звідки? Далекий гудок паровоза (електровоза), який везе когось до когось? Літери, що наче кимось переписані, а не просто набрані в друкарні?
Запитання з пошарпаного папірця
Цей папірець я засунув до кишені та й забув. Коли витяг його, доволі пошарпаного, і прочитав — це ж запитання, котрі я записав на зустрічі у Львові. А потім додав до них інші, рівненські. Хотів було викинути свідка двох письменницьких мандрівок. Та пригадав: я ж записав, бо надто незвичними, як для подібних зустрічей, здалися ті запитання. Аж філософськими. Випадали з традиційного ряду запитань. І я подумав: а чому б не відповісти на папері, не так коротко й поспішно, як відповів для кількох десятків людей, тим більше, що питання стосуються й цікавлять не тільки мене, грішного, а… Та дуже багатьох стосуються. Досі стосуються. Так написав своєрідне інтерв’ю, не журналіста чи критика з письменником, а інтерв’ю чи діалог у форматі «читачі — письменник».
— Що ж таке доля, по-вашому? Чи вірите ви у долю?
— Якось я відповів на схоже запитання ствердно, адже вважаю, що вона є. Доля — це, по суті, сума наших виборів на життєвому шляху, наших гарних і не дуже вчинків, помилок і здобутків, те, як ми жили й діяли. Я щиро вважав, що так воно і є насправді, аж доки в Тернополі якась дама не приголомшила: «А як же тоді з долею тих, хто, по суті, й не жили, народилися мертві чи померли в дитинстві? Вони ще не встигли наробити помилок та й не зробили чогось гарного». Я задумався: а й справді ніби так. Не встигли, бідолахи. А потім подумав: але ж те, що не встигли, не зробили, це і є їхня доля. Невибір, неможливість вибору свого шляху. Це і є не доля, не шлях. Доля, яка є не долею. Де «доля» і «не» пишуть окремо.
Я вірю в долю. Вона дуже часто визначає не тільки життєвий індивідуальний шлях окремої людини, а через неї — шлях, вибір цілої великої групи людей, більше того — цілого народу. Далеко йти не треба. От хоча б доля нашого національного генія Тараса Шевченка. Чи став би він тим, ким став, чи розбудив би цілий народ і вказав на його, народу, подальшу долю і вибір, чи написав би те, що написав, якби не ціла низка подій у його житті, та ба — цілий ланцюжок явно послідовних подій, які й стали його Долею. Без них доля Тараса була б зовсім іншою і означала б зовсім інший шлях. Так, він зробив себе сам — того, ким став, але Доля цьому сприяла.
Отож, кріпацький син і сам кріпак, до того ж круглий сирота-підліток, який має певний нахил до малювання, вирішує цей нахил розвинути і йде до поміщицького управителя, аби той дав дозвіл на навчання в сільського маляра. Управитель дозвіл не дає, бо отримав від пана наказ підібрати хлопців для служби при поміщикові Енгельгардті, власникові й кріпака Шевченка, й ще кількох тисяч таких же нещасних (і дорослих, і дітей), як він. Управитель оглядає підлітка і вирішує: цей підходить. Уже з рішення самого Тараса йти саме в цей момент до управителя доля почала свою гру (чи Провидіння). Так він стає служкою (за іншою версією — козачком) пана Енгельгардта.
Сходинка друга на драбині Тарасової долі. Його власник отримує нове місце служби — у литовському місті Вільно. Туди потрапляє й Тарас. Там трапляється ота ганебна пригода, коли Енгельгардт, вернувшись пізно ввечері додому, застає свого слугу, який перемальовує картину і палить свічку, і наказує висікти його. Але це мало свій наслідок: на Тараса звернула увагу дружина Енгельгардта Софія — вона почала брати слугу в місто за покупками. Тут познайомився Тарас і з Дзунею Гусіковською, і з литовськими художниками. Після переїзду до Санкт-Петербурга Енгельгардт під впливом Софії, яка звертає увагу чоловіка на здібності талановитого слуги, віддає його на навчання до маляра Ширяєва. Ну, а далі було знайомство Тараса з товариством російських художників, зустріч із земляком Іваном Сошенком. Перші вірші й знайомство з Євгеном Гребінкою. Зараз не модно про це говорити, але й знайомство з росіянами Брюлловим, Жуковським, Венеціановим, Григоровичем. І викуп з кріпацтва, і Академія художеств, і вихід першого «Кобзаря», і слава великого Поета.
Що це, як не складові його, Шевченкової, долі? Довелося чути, що Тарас все одно, лишившись в Україні, став би Кобзарем, народним провідником. Навряд. Писати вірші, може, й почав би, але без освіти, без знайомства не тільки з російською, а й, головне, світовою культурою, що бачимо в його творчості, висловах, без розширення світогляду, причетності до тодішнього суспільного життя не виріс би до того, ким став. Чи міг би Шевченко в селі сам викупитися з кріпацтва? Теж ні. Тарас мав волелюбну натуру, тож у кращому випадку ми мали б ще одного Кармелюка. Бог доручив йому велику місію щодо свого народу, і те відбулося завдяки низці подій, що сприяли великій роботі геніального розуму, — і все це й стало Долею. Долею національного генія і пророка. Долею, у яку втручалися й злі сили, але яка подарувала Україні її великого творця.
Надзвичайно цікаво простежити за долями інших українських геніїв і просто видатних діячів, скажімо Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Володимира Сосюри, Віктора Петрова та інших, зарубіжних вчених, письменників, політичних діячів, і минулого, і сучасних. От хоча б доля Ісаака Ньютона, найвидатнішого вченого всіх часів, винаходи якого дали поштовх сучасному розвитку цивілізації. Народився семимісячним, перед народженням помер батько, хлопчик з’явився на світ таким слабеньким і маленьким, що, як казала його мама, «можна було викупати у пивній кварті». Але вижив. Мати вийшла заміж за іншого, він
