Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

(У неї ледь виднівся виріз декольте, і він зауважив на грудях маленький золотий медальйон, на якому була акуратно вирізьблена літера «Я». «Боже мій, — мовив, — хто вам дав цю прикрасу?» — «Я завжди носила її, пане. Цей медальйон уже був при мені, коли мене залишили в колисці на сходах монастиря кларисинок у Сент-Обені», — відповіла дівчина. — «Це медальйон графині, твоєї матері, так?! Можливо, у тебе на лівому плечі є чотири малесеньких родимки у формі хреста?» — «Так, пане, є, але як ви можете про це знати?» — «Отже, отже, я твій батько, а ти моє дитя!» — «Батьку, батечку!» — «О ні, невинне створіння, не втрачай свідомості! Бо ми злетимо у кювет!»)

Ми з Ніколеттою їхали мовчки, але я вже зрозумів, що багатослівність не в її природі. Крім того, у ті хвилини вона, безперечно, була спантеличена, адже боялася прохопитися про щось, чого я не пригадую, тож не хотіла мене хвилювати. Тому я лише спитався, куди ми їдемо.

— Солара розташована на кордоні Ланґе і Монферрато. — відповіла вона. — Це чудова місцина, ось побачиш, татку. — Я дуже тішився, коли чув, як мене звуть «татком».

Звернувши з автошляху, спочатку ми побачили вогні, що сповіщали про недалеке місто, оповите ніччю. Може, то Турин, Асті, Александрія чи Васале? Потім ми їхали сільськими дорогами, обабіч яких на дороговказах були написані назви сіл і містечок, які мені зовсім ні про що не нагадували. Ми проїхали кілька кілометрів рівниною, потім, проминувши канаву, я здалеку зауважив блакитнуваті обриси кількох пагорбів. Раптом обриси пагорбів зникли, і я побачив перед нами великий коридор із дерев. Машина в’їхала у цей довжелезний коридор з пишнолистих дерев, мені навіть спав на думку тропічний ліс. Que те font maintenant tes ombrages et tes lacs?.[127]

Але проїхавши коридором дерев, попри те, що в мене завжди було відчуття, що ми їхали рівниною, виявилося, що ми заїхали в улоговину, над якою збоку і позад нас височіли пагорби. Ймовірно, ми в’їхали до Монферрато, постійно і непомітно їдучи вгору. Пагорби ми, певно, обминули так, що я того навіть не зауважив, тож ми вже дісталися зовсім іншого світу, світу казкового буяння молодого винограду. Ще здалеку можна було помітити маківки виноградників різної висоти. Декотрі лишень виглядали з-за незначних пагорбків, а над іншими, крутішими, височіли будівлі, церкви або великі хутори, чи щось штибу замків, які, замість того, щоб мальовничо доповнювати краєвид, різко видавалися проти неба своєю кричущою непропорційністю.

Проїхавши десь із годину поміж пагорбами, де щораз за вікном один краєвид змінювався іншим, немов ми за якусь мить проїжджали різні області, я раптом помітив дороговказ із написом «Монґарделло». Я промовив:

— Монґарделло. Далі Корсельо, Монтеваско, Кастеллетто Векьйо, Ловеццоло і наша Солара, чи не так?

— Звідки ти знаєш?

— Але ж це знають усі, — відповів я.

Та, ймовірно, про це таки знали не всі, бо де ж написано про Ловеццоло? Невже я почав проникати у свою печеру?

Частина друга

ПАПЕРОВА ПАМ’ЯТЬ

5. Скарб Кларабелли

Наближаючись до місць, де пройшло моє дитинство, я ніяк не міг второпати, чому я в молодості не любив бувати в Соларі. Власне, справа не в самій Соларі, яка була трохи більшою за велике селище, в яке заледве заїжджаєш, лишаючи її в улоговині поміж виноградників та низеньких пагорбів, а в тому, який відкривався краєвид, коли їдеш нею вгору. Після безлічі крутих вузьких доріг ми виїхали на рівну польову дорогу і десь з пару кілометрів проїхали вузесеньким насипом, якого заледве ставало, щоб розминулися дві машини. По обидва боки дороги очам відкривалися зовсім різні краєвиди. Праворуч, з боку Монферріно, виднілися плавні округлі узвишшя, прикрашені рядами виноградників, які поволі ряснішали. Вони пашіли зеленню проти ясного неба, яке буває на початку літа, посеред дня, коли лютує (я це чомусь знав напевно) полуденний демон. А з іншого боку вже були помітні перші передгір’я Ланґе. Обриси пагорбів ставали грубішими і невиразнішими, немов нанизані на нитку, і тягайся один за одним, кожен з них що далі до обрію, то все чіткіше різнився відтінком, аж поки останній, що набув блідо-блакитного відтінку, не щез з очей.

Я відкривав для себе цей пейзаж уперше, але все одно було в ньому щось рідне. Я відчував, що якби стрімголов, навіжено кинувся вниз долиною, то знав би, куди ступати і в який бік бігти. У певному сенсі це було щось подібне до того, як я, покинувши лікарню, сів за кермо автівки, котра була мені зовсім незнайома. Я почувався вдома. Мене захопила якась невимовна радість, нестямне, безтурботне щастя.

Насип йшов угору, огинаючи невеличкий пагорб, який виріс просто несподівано, але ось ми проминули вуличку, що буяла кінськими каштанами, і, нарешті — рідна оселя. Ми зупинилися на чомусь на штиб надвір’я, уквітчаного пишними клумбами, а за будівлею, на невеличкому узвишші, виднівся маленький пагорб, на якому майоріло щось, що, певно, й мало бути виноградником Амалії. Наскоком визначити форму будівлі було нелегко. Перед моїми очима була монументальна основна частина будинку з величезними вікнами на першому поверсі і масивними дубовими дверима в округлій арці, над якими розташовувався балкон. Просто проти вулички я зауважив два значно менших бічних крила, скромніших, без усіляких парадних входів. Але зрозуміти, чи йде будівля вглиб, у бік пагорба, було на око неможливо. З дворища за моєю спиною півдужжям відкривався краєвид, котрий щойно так мене зачарував. Під’їзна дорога, якою ми дісталися садиби, помалу здіймалася вгору, тож вона опинилася внизу й зараз не перебивала навколишню панораму.

Втім, це враження було швидкоплинним, бо незабаром з голосними й захоплено-радісними криками з будинку вибігла жіночка, яка, судячи з відомого мені опису, не могла бути ніким іншим, як лишень Амалією. Куцонога, трохи опецькувата, невизначеного віку, як сказала Ніколетта, «десь між двадцятьма і десятим десятком». Жінка мала смагляве обличчя, що світилося нестримним щастям. Коротше, далі були пафосні вітання, цілунки, обійми, соромливі ляпи. За ними лунали емоційні вигуки, які тут-таки вона швидесенько обривала, закривши рукою рота (згадки про панича Ямбо, який робив те чи се, безкінечні «невже не вгадуєте» тощо, а Ніколетта весь цей час стояла у мене за плечима, кидаючи на жінку погамувальні погляди).

Справжнісінька круговерть, жодної хвильки