Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко

на роздуми й розмірковування, заледве був час для того, щоб розібрати валізи й віднести їх у ліве крило. У ньому зазвичай мешкала Паола з дівчатами, і була також кімната для мене, хіба що я б схотів ночувати у центральній частині будинку, де ми в дитинстві мешкали з дідусем і бабусею. Відтоді вона була завжди зачиненою, немов святилище. («Знаєте, час від часу, лише іноді, я ходжу туди тільки для того, щоб прибрати пил і трохи провітрити, аби там не збиралося затхле повітря. Але я не заходжу в ті кімнати, які для мене що храм Божий»). Одначе просторі порожні кімнати на першому поверсі не зачинялися, бо там розкладали яблука, томати, а також іншу смачнющу городину, аби дозрівала й довше лишалася свіжою. І дійсно, щойно я підійшов ближче до тих кімнат, у ніс ударив різкий запах спецій, фруктів, овочів, перших, саме перших фініків, побачивши які, я не зміг устояти перед спокусою спробувати хоч один і навіть насмілився зауважити, що те дерево, як завжди, дає чудові плоди.

— Як то дерево, — репетувала Амалія, — ви ж пречудово знаєте, що то не дерево, а дерева. Ми маємо їх п’ять, одне гарніше за інше.

Пробач, Амаліє, та я став зовсім неуважним, хоча воно й не дивно, зваживши на те, скільки всього крутилося у голові панича Ямбо, — а дякуючи Амалії, там був цілісінький вир думок, та біда в тім, що одного дня наприкінці квітня вони фіть — вилетіли геть, тож мені тепер що одна фінікова пальма, що п’ять — один грець.

— А чи вже дозрів виноград? — спитав я просто так, більше для того, щоб показати свою небайдужість.

— Виноградні Грона досі малі й неналиті, немов пуп’янок в материнській утробі, хоч цього року надзвичайно тепло і все достигає значно швидше. Але сподіваймося дощів. Та у вас ще буде час помилуватися виноградними ґронами, адже ви завжди полюбляли лишатися тут аж до самісінького вересня. Пані Паола сказала, що вам трошки зле, й наказала поправити ваше здоров’ячко натуральною і здоровою їжею. Сьогодні я приготувала вашу улюблену з дитинства страву: салатик із заправкою з оливкової олії та томатів, дрібними шматочками селери і тоненько нарізаною зеленою цибулею, приправлений усіма пряними травами, що Бог послав. А ще в мене є ваш улюблений хліб з товстою скоринкою, якою ви вимочуєте підливку. І домашній молоденький півничок з мого курничка, а не з крамниці, де вони ростуть, як на дріжджах, бо їх напихають усілякою бридотою. Чи, може, ви б з’їли кролика з розмарином? То кролика? Авжеж, піду цокну в лобчик найгарнішого мого кролика, бідолашне створіннячко, та що вдієш — таке вже життя. Ой, пане, невже пані Ніколетта вже так скоро іде? Яка прикрість. Та нехай, ми тут з вами вдвох не засумуємо, ви робитимете, що схочете, я й носа не показуватиму. Хіба що принесу вам уранці філіжаночку кави з молоком, та ще покличу вас в обідню пору, як подаватиму на стіл. А в інший час я вас не потурбую, робіть, що заманеться, і ходіть, де забажаєте.

— Отже, тату, — мовила до мене Ніколетта, закидаючи в багажник лахи, які мала забрати додому, — то тільки здається, що Солара далеко від світу. За будинком побачиш стежину, що веде навпростець, оминаючи всі плутані завороти дороги, аж до селища. Потім там є трохи крутуватий спуск, схожий на широкі сходи. Ним вийдеш просто на рівнину. Чверть години туди і двадцять хвилин назад, бо доведеться йти вгору. Та ти завжди казав, що це корисно, адже добре розганяє холестерин. У селищі зможеш купити свіжу газету і цигарок, але якщо попросиш Амалію, вона принесе, бо все одно щоранку ходить туди у своїх справах і на месу. Лише пильнуй, щоб вона не плуталася, щодня пиши їй назву газети, інакше вона все забуде і цілісінький тиждень носитиме тобі один і той самий номер «Дженте» чи «Стоп». Тобі справді більш нічого не треба? Я б залюбки лишилася з тобою, але мама сказала, що тобі з твоїм старим мотлохом краще лишитися на самоті.

Ніколетта поїхала, а Амалія показала мені нашу з Паолою кімнату, що просякла пахощами лаванди. Я розклав речі, перевдягнувся у зручний одяг, який я взяв навмисно для цієї подорожі, так само, як і капці зі стоптаними підборами, які на око мали років зо двадцять, — ідеальне взуття для тих, хто живе у сільському маєтку. Потім півгодини простояв біля вікна, спостерігаючи за схилами ланґійських пагорбів.

На кухонному столі лежала газета. Вона була стара, ще з Різдва (тоді ми були тут востаннє). Я почав перечитувати її, наливаючи собі бокал мускату, що стояв у відерці з крижаною водою з криниці. Наприкінці листопада ООН дала дозвіл на використання силового методу для того, щоб вигнати іракців з Кувейту. Американці вже направили до Саудівської Аравії перше спорядження для солдат. Писали про останню спробу американців домовитися у Женеві з представниками Саддама Хусейна, щоб той скомандував своїм військам відступати. Завдяки газеті я міг пригадати декотрі події, тож я читав її з неабиякою цікавістю, як наче вперше. Раптом я згадав, що через напружений стан, пов’язаний з від’їздом, я вранці не ходив надвір. Тож я пішов до вбиральні, — слушна нагода відірватися від газети, — і з вікна побачив виноградники. У мене зароїлася думка, ба навіть прадавній поклик справити потребу в міжрядді. Поклавши газету до кишені, я, не знаю, чи то випадково, чи завдяки якомусь внутрішньому дороговказу, відчинив двері заднього входу. Дуже обережно я перейшов через город. З боку садиби був тин і, судячи з квоккання і плямкання, що звідти чулися, саме у тому місці стояв курник, крольчатня і загони для свиней. У глибині огороду я зауважив стежку, що вела до виноградників.

Амалія мала рацію: листячко на виноградній лозі ще було малесеньке, а виноградинки видавалися зовсім порожніми. Та я відчував під стоптаною підошвою грудки землі і кущики травички, розкидані міжряддям то тут, то там. Інстинктивно я почав шукати поглядом персикові дерева, але не бачив поблизу жодного. Дивно, я читав у якомусь романі, що в міжрядді, — та для того треба змалечку бігати мозолястими п’яточками босоніж, — є жовті персики, які ростуть лише у виноградній лозі. Вони репаються, коли на них ледь натиснеш великим пальцем, а кісточка з них вилітає майже сама. Ці персики чисті, немов після хімічної обробки, хіба на