Прислуга - Кетрін Стокетт

до зали, на двері на ґанок. Мама підходить ближче, тримає щось у руці, і я звертаю увагу на те, які тонкі її зап’ястки, які кволі руки, що тримають важку сіру штуковину. Вона штовхає мене в крісло (і зовсім вона не слабка) і з шумом витискає мені на голову смердючий слиз із тюбика. Мама вже два дні ходить за мною з тим засобом для «чарівної м’якості та шовковистого блиску».

Обома руками вона втирає крем у моє волосся. В її пальцях я практично відчуваю надію. Крем не виправить мого носа та не вкраде фут зросту. Він не надасть чіткості моїм майже прозорим бровам, ані додасть мені ваги. А зуби в мене й так ідеально рівні. Тож лишається тільки дати лад моєму волоссю.

Мати накриває мою мокру голову пластиковою шапочкою. Прикріплює трубку від шапочки до квадратного апарата.

— Мамо, скільки часу це займе?

Липкими пальцями вона бере до рук буклет.

— Тут написано «накрийте чудо-шапочкою для вирівнювання, потім увімкніть апарат і чекайте на чудо…»

— Десять хвилин? П’ятнадцять?

Я чую клацання, наростаючий гуркіт, потім мою голову огортає повільне, інтенсивне тепло. Аж раптом — поп! Трубка відлітає від апарата й смикається, як божевільний пожежний шланг. Мама скрикує, хапає її та не влучає. Нарешті вона ловить трубку й знову прилаштовує до апарата.

Вона глибоко вдихає й знову бере буклет.

— Чудо-шапочка мусить бути на голові протягом двох годин, інакше результат…

— Дві години?

— Скажу Паскаґулі зробити тобі чаю. — Мама гладить мене по плечі та виходить через кухонні двері.

Дві години курю цигарки й читаю журнал «Лайф». Я дочитала «Вбити пересмішника». Нарешті беру «Джексон джорнал», переглядаю його. Сьогодні п’ятниця, тож колонки міс Мирни нема. На четвертій сторінці читаю: хлопця осліпили за відвіду­вання туалету для білих, підозрюваних допитали. Це звучить… знайомо. Тоді я згадую. Це, мабуть, сусід Ейбілін.

Цього тижня я двічі ходила до Елізабет, сподіваючись на її відсутність вдома, щоби поговорити з Ейбілін, знайти хоч якийсь спосіб переконати її допомогти мені. Елізабет схилилася над швейною машинкою — хотіла пошити нове вбрання до різдвяного сезону — ще одне зелене плаття, дешеве та жалюгідне. Вона, певно, десь на смітнику підібрала зелену тканину. Шкода, що я не можу поїхати до Кеннінґтона й купити їй щось нове, але навіть пропозиція такого до смерті б її збентежила.

— Ну, ти вже знаєш, що одягнеш на побачення? — Гіллі вже вдруге питає мене. — Наступної суботи?

Я знизала плечима.

— Гадаю, треба щось купити.

Ейбілін принесла тацю з кавою та поставила на стіл.

— Дякую, — кивнула їй Елізабет.

— Так, дякую, Ейбілін, — повторила Гіллі, кидаючи цукор у чашку. — Слово честі, ти готуєш найкращу чорну каву в місті.

— Дякую, мем.

— Ейбілін, — продовжувала Гіллі. — Тобі подобається твоя нова вбиральня? Приємно мати власне місце, чи не так?

Ейбілін втупилась у тріщину в столі.

— Так, мем.

— Знаєш, Ейбілін, містер Голбрук теж організовував облаш­тування туалету. Він давав робітників та обладнання. — Гіллі всміхнулась.

Ейбілін просто стояла, а я прагнула, щоб її там не було. Будь ласка, благала я, будь ласка, не дякуй.

— Так, мем. — Ейбілін висунула шухляду й полізла досе­редини, а Гіллі продовжувала на неї дивитися. Її бажання було очевидним.

Іще секунду ніхто не рухався. Гіллі прочистила горло, й, нарешті, Ейбілін опустила голову.

— Дякую, мем, — прошепотіла вона. І повернулася на кухню. Недивно, що вона не хоче зі мною розмовляти.

Опівдні мама знімає з моєї голови вібруючу шапку й над мийкою на кухні змиває слиз із мого волосся. Вона швидко накручує з десяток бігуді, садить мене під сушку для волосся у своїй ванній.

Через годину я виходжу червона, роздратована й спрагла. Мама ставить мене перед дзеркалом, знімає бігуді. Вона розчісує велетенські круглі горби на моїй голові.

Ми остовпіло дивимось.

— Чорт забирай, — кажу я. Все, про що я думаю, це побачення. Побачення наосліп у наступні вихідні.

Мама приголомшено всміхається. Вона навіть не сварить мене за лайку. Моє волосся чудове. «Чарівне сяйво» справді працює.

Розділ 9

У суботу, у день мого побачення зі Стюартом Вітвортом, я дві години сиджу під «Чарівним сяйвом» (а результат зберігатиметься тільки до наступного миття). Коли волосся висихає, я їду до Кеннінґтона й купую взуття на найпласкішій підошві та вузьку чорну крепдешинову сукню з довгими рукавами. Ненавиджу шопінг, але втішена, що можу відволіктися та хоча б сьогодні не хвилюватися через місіс Стайн чи Ейбілін. Я витратила вісімдесят п’ять доларів із маминого рахунку, позаяк вона постійно благає мене піти й купити новий одяг. («Щось відповідне до твого розміру») Я знаю, що мама не надто би схвалила плаття з декольте. У мене ніколи не було такої сукні.

На стоянці Кеннінґтон заводжу машину, але не можу рушити через раптовий біль у животі. Я хапаюся за біле м’яке кермо й удесяте повторюю собі, що смішно бажати того, чого ніколи не матиму. Думати, що знаю, які в нього сині очі, бо бачила його чорно-білу фотографію. Думати, що в мене є шанс, хоча насправді лише порожня обіцянка та завдані мені образи. Але сукня у поєднанні з моїм новим волоссям справді дуже мені пасує. Тож таки сподіваюсь.

Чотири місяці тому біля басейну Гіллі показала мені фотографію. Гіллі засмагала на сонці, а я читала в затінку. У липні в мене почалася пітниця й досі не зійшла.

— Я зайнята, — відрізала я. Гіллі сиділа на крайці басейну, розповніла після вагітності й надто самовпевнена у своєму чорному купальникові. Її живіт не був пласким, але ноги, як завжди, залишалися стрункими та красивими.

— Я навіть не сказала, коли він приїжджає, — продовжила вона. — І він з такої гарної родини. — Ішлося, звичайно, про її родину. Він був троюрідним братом Вільяма. — Просто зустрінься з ним і вислови свою думку.

Я ще раз глянула на фотографію. Ясні виразні очі, світло-каштанове хвилясте волосся, найвищий у групі чоловіків, що стояли на березі озера. Проте тіло затулене іншими. Мабуть, у нього не всі кінцівки на місці.

— Та все з ним нормально, — запевнила Гіллі. — Запитай в Елізабет. Минулого року вона познайомилася з ним на святі, ти ще була в коледжі. До речі, він зустрічався з Патрицією ван Девендер.

— Патриція ван Девендер? — З тією, що два роки поспіль була «Міс Оле»?

— До того ж у нього нафтовий бізнес у Віксбурзі. Тож, якщо це не спрацює, ти не зустрінеш його в місті просто так.

— Добре, — нарешті зітхнула я, здебільшого просто для того, щоб Гіллі відчепилась.

О пів на четверту повертаюсь із сукнею додому. Я мушу бути в Гіллі о шостій, щоб зустрітися зі Стюартом. Дивлюся в дзеркало. Кучері на кінцях розпалися, але волосся все ще гладеньке. Мама була в захваті, коли я сказала їй, що знову хочу спробувати «Чарівне сяйво», й навіть не запідозрила, чому. Вона не знає про моє побачення, бо якщо дізнається, то наступні три місяці дошкулятиме мені запитаннями типу «Він телефонував?» і «Що ти зробила не так?», коли він не зателефонує.

Мама