Прислуга - Кетрін Стокетт

з татом внизу в кімнаті для відпочинку, вигукують щось до баскетбольної команди «Ребел». Мій брат, Карлтон, сидить на дивані зі своєю новою дівчиною. Вони сьогодні приїхали з Луїзіани. У неї пряме темне волосся, зібране в хвіст, і вона одягнута в червону блузку.

Коли ми з Карлтоном залишаємося на кухні вдвох, він сміється, смикає мене за волосся, ніби ми знову діти.

— Сестричко, ти як?

Я розповідаю йому про роботу в газеті, про те, що я редактор інформаційного вісника Ліги. Також говорю, що після закінчення навчання йому краще повернутися додому.

— Ти теж заслуговуєш на частку маминого часу. Вона опікується мною значно більше, аніж належить, — крізь зуби ціджу я.

Він сміється, наче розуміє мене, але ж чи справді розуміє? На три роки старший і красивий, високий, із хвилястим світлим волоссям, закінчує юридичний факультет у Луїзіані, а від мами його захищають сто сімдесят миль погано заасфальто­ваної дороги.

Коли він іде до своєї дівчини, я шукаю ключі від маминої машини, але ніде не можу їх знайти. Уже за чверть п’ята. Я стою у дверях, намагаюся привернути мамину увагу. Мені доводиться чекати, коли вона закінчить ставити Дівчинці з хвостиком запитання про її родину та звідки вона (і мама не вгамується, поки не знайде хоч одного спільного знайомого). Потім розпитуватиме, в якому сестринстві дівчина перебувала під час навчання у Вандербілті, і завершить запитаннями про візерунки на родинному сріблі. Мама стверджує, що це навіть краще, ніж гороскоп.

Дівчинка з хвостиком відповідає, що їхній сімейний візерунок «Шантійї», але вона, коли вийде заміж, вибере собі новий.

— Оскільки я вважаю себе незалежною особистістю.

Карлтон гладить її по голові, а вона, як кішка, відштовхує його руку. Вони обоє дивляться на мене й усміхаються.

— Скітер, — через усю кімнату звертається до мене Дівчина з хвостиком, — тобі так пощастило, що ваш сімейний візерунок «Франциск Перший». Коли ти вийдеш заміж, ти залишиш його?

— «Франциск Перший» — просто чудо, — відповідаю я й просто сяю. — Я постійно витягую ці виделки, просто щоби помилуватися ними.

Мама мружить до мене очі. Я киваю, щоб вона вийшла на кухню, але минає ще десять хвилин, поки вона приходить.

— Де твої ключі, мамо? Я спізнююся до Гіллі. Сьогодні ввечері я ночуватиму в неї.

— Що? Але ж приїхав Карлтон. Що подумає його подруга, якщо ти поїдеш розважатись?

Я нічого їй не пояснювала, бо знала: чи був би Карлтон удома, чи ні, це перетвориться на сварку.

— Паскаґула приготувала печеню, тато приніс дрова для каміна в кімнаті для відпочинку.

— Мамо, надворі вісімдесят п’ять градусів.

— Тепер слухай. Твій брат удома, і я хочу, щоби ти поводилась, як хороша сестра. Я не хочу, щоб ти йшла, поки не проведеш достатньо часу з цією дівчиною. — Вона зиркає на годинник, а я нагадую собі, що мені двадцять три роки. — Будь ласка, люба, — говорить вона, і я зітхаю й несу кляту тацю з м’ятним джулепом.

— Мамо, — кажу я на кухні о п’ятій двадцять вісім. — Мені треба йти. Де твої ключі? На мене чекає Гіллі.

— Але ж ми ще навіть не їли сосисок у тісті.

— У Гіллі… шлунковий грип, — шепочу я. — А завтра її служниця не приходить. Вона попросила мене приглянути за дітьми.

Мама зітхає.

— Отже, ти завтра, мабуть, підеш із нею до церкви. А я гадала, що завтра ми могли би піти разом, як сім’я. Разом пове­черяти.

— Мамо, будь ласка, — прошу я, порпаючись у кошику, де вона тримає ключі. — Мені ніде не вдається знайти твої ключі.

— Ти не можеш узяти кадилак на всю ніч. У неділю ми їдемо ним до церкви.

Через тридцять хвилин він буде в Гіллі. А я ще повинна там одягтися та зробити макіяж, щоб мама нічого не запідозрила. Я не можу взяти нову батькову вантажівку. У ній повно добрив, і я знаю, що вона знадобиться йому завтра на світанку.

— Добре, тоді я візьму старий пікап.

— Думаю, він зараз із причепом. Спитай у тата.

Але я не можу спитати в тата, тому що не робитиму цього в присутності трьох інших людей, які сумно глипатимуть на мене тому, що я їх покидаю, тож беру старі ключі від пікапа.

— Не має значення. Я їду просто до Гіллі, — кажу я, вискакую надвір і бачу, що старий пікап не лише з причепом, а й із трактором вагою з півтонни на причепі.

Тож я їду до міста на моє перше за два роки побачення в червоному «Шевроле» 1941 року, з автогрейдером «Джон Дир» позаду. Двигун пирхає та чхає, а мені цікаво, чи ми доїдемо. З-під шин вилітають цілі шматки болота. На головній дорозі двигун глухне, а мої плаття та сумка летять на брудну підлогу. Двигун заводиться лише з другої спроби.

О п’ятій сорок п’ять переді мною вискакує щось чорне, і я відчуваю удар. Намагаюся зупинитись, але з машиною у десять тисяч фунтів позаду швидко не загальмуєш. Я стогну й тисну на гальма. Я мушу перевірити. На диво, кіт устає, очманіло озирається навсібіч і тікає назад до лісу так само швидко, як і з’явивсь.

За три хвилини шоста, пересуваючись зі швидкістю двадцять миль за годину дорогою, де потрібно рухатися п’ятдесят (усі мені сигналили й щось до мене кричали), я припарковуюсь на вулиці трохи нижче від будинку Гіллі, оскільки в її провулку немає відповідного місця для паркування сільськогосподарської техніки. Я хапаю свою сумку та без стуку вбігаю досередини, уся захекана, спітніла й розхристана, а вони всі там, всі троє, врахо­вуючи мого кавалера. У вітальні попивають віскі із содовою.

Я завмираю в передпокої, а всі дивляться на мене. Вільям і Стюарт піднімаються. Господи, він високий, щонайменше на чотири дюйми вищий за мене. Гіллі витріщила очі й хапнула мене за руку.

— Хлопці, ми зараз повернемося. Просто посидьте й поговоріть про захисників чи ще про щось.

Гіллі тягне мене до гардеробної, і ми обоє починаємо стогнати. Це страшенно жахливо.

— Скітер, ти навіть губи не намалювала! Твоє волосся схоже на вороняче гніздо!

— Знаю, глянь на мене! — Уся магія «Чарівного сяйва» зникла. — У машині немає кондиціонера. Мені довелося відчинити ті кляті вікна.

Я вмиваюсь, і Гіллі садовить мене на стільчик. Вона починає розчісувати моє волосся, як це робить моя мама, накручуючи його на гігантські бігуді та збризкуючи лаком.

— Ну? Що думаєш про нього ти? — запитує вона.

Я зітхаю та заплющую ненафарбовані очі.

— Здається, гарний.

Я наношу макіяж, навіть не знаючи, як це робиться. Гіллі дивиться на мене, витирає його серветкою, й наносить знов. Я одягаю чорне плаття з глибоким V-подібним вирізом, чорні туфлі без підборів. Гіллі швидко підправляє моє волосся. Витираю пахви мокрою шматиною, а вона закочує очі.

— Я збила кота, — кажу.

— Він уже випив кілька келихів, поки чекав на тебе.

Устаю та розправляю сукню.

— Добре, — говорю, — а тепер глянь на мене. Від одного до десяти.

Гіллі окидає мене поглядом зверху й донизу, зупиняється на викоті сукні. Зводить брови. Я ніколи в житті не показувала груди, наче забула,