Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
45
Та все-таки найбільше її зворушили монахині. Сестра Сен-Жозеф, з її веселим обличчям і рум’яними, наче яблука, щоками, яка приїхала в Китай разом із абатисою та кількома іншими монахинями десять років тому й бачила, як одна за одною її товаришки помирали від хвороб, нужди та туги за домом, і все одно залишалася веселою й радісною. Звідки вона черпала цей наївний і чарівний гумор? А абатиса. Кітті уявила її поруч себе й знову відчула смиренність і засоромленість. Така проста й невимушена, вона мала вроджену гідність, що викликала щирий захват; неможливо уявити, щоб хоч хтось непоштиво з нею повівся. Тим, як підвелася, кожним маленьким жестом та інтонацією відповідей сестра Сен-Жозеф проявляла глибоку покору; а в голосі Воддінгтона, зазвичай фривольного й довгоязикого, відчувалося, що він почувався ні в сих ні в тих. Кітті спало на думку, що їй зовсім не обов’язково було знати, що абатиса походить з однієї з найвидатніших сімей Франції – її манера поводитися виказувала в ній родовитість, а також владність людини, яка й подумати не може, що її можна не послухатися. Абатиса, наділена водночас поблажливістю знатної дами й смиренністю святої. На її сильному, вродливому обличчі лежить відбиток пристрасної суворості; і при цьому вона випромінює дбайливість та лагідність, через яку ті малі діти збираються коло неї й щебечуть без страху, певні її глибокої прихильності. Коли вона дивилася на тих чотирьох новонароджених, її лице осяяла радісна, а все ж глибокодумна усмішка – наче сонячний промінь на дикому, далекому пустирі. Слова, які сестра Сен-Жозеф так мимохідь сказала про Волтера, дивно розчулили Кітті; вона знала, як відчайдушно йому хотілося мати дитину, але через його стриманість вона й подумати не могла, що він здатен без сорому проявляти до дітей чарівну й пустотливу ніжність. Мало не всі чоловіки з дітьми поводяться незграбно й невміло. Яка він дивна людина!
Але на цих зворушливих переживаннях лежала тінь (ложка дьогтю в бочці меду), виразна й прикра, яка її бентежила. У спокійній веселості сестри Сен-Жозеф, а надто – в бездоганній поштивості абатиси Кітті відчула гнітючу відчуженість. Вони були привітні й навіть сердечні, але водночас щось тримали при собі, вона не знала, що саме, отож гостро відчувала, що вона для них – чергова незнайомка. Між нею й ними стояв бар’єр. Вони говорили іншою мовою не тільки у звичайному сенсі, а й у переносному. І коли за Кітті зачинилися двері, вона відчувала, що монахині геть викинули її з голови, відразу повернувшись до своїх покинутих справ, наче її й зовсім ніколи не було. Таке відчуття, наче їй немає дороги не лише в той маленький бідний монастир, а й у якийсь загадковий сад, у якому панує дух, що за ним тужила всім своїм єством. Раптом вона відчула себе такою самотньою, як ніколи раніше. Тому вона тоді розплакалася.
А тепер, втомлено відкидаючи назад голову, вона зітхнула:
– Ох, яка я нікчемна.
46
Того вечора Волтер повернувся додому трохи раніше, ніж зазвичай. Кітті лежала на шезлонгу біля прочиненого вікна. Було майже темно.
– Не хочеш увімкнути лампу? – запитав він.
– Служки принесуть її, коли вечеря буде готова.
Він завжди говорив до неї досить невимушено, про якісь дрібниці, наче з доброю знайомою, і нічого в його манері не виказувало приховуваної в серці злоби. Він ніколи не дивився їй в очі й ніколи не всміхався. І завжди поводився бездоганно чемно.
– Волтере, що, на твою думку, ми робитимемо, якщо переживемо епідемію?
Він почекав якусь мить, перш ніж відповісти. Їй не було видно його обличчя.
– Я про це не думав.
Колись давно вона легковажно висловлювала те, що було на язиці, їй і на думку не спадало зважити свої слова, перш ніж говорити, але тепер вона його боялася й відчувала, як дрижать губи, а серце неприємно гупає.
– Я сьогодні побувала в монастирі.
– Я чув.
Вона силувала себе говорити, хоча слова давалися їй важко.
– Ти справді хотів, щоб я померла, коли привіз мене сюди?
– На твоєму місці я не ворушив би минулого, Кітті. Не варто це обговорювати, ліпше про все забути.
– Але ж ти не забув, і я теж не забула. Я багато думала, відколи приїхала сюди. Ти вислухаєш мене?
– Певна річ.
– Я дуже погано з тобою повелася. Я зрадила тебе.
Він стояв як укопаний. Його непорушність здавалася дивно жаскою.
– Не знаю, чи ти мене зрозумієш. Для жінки таке не має великого значення, коли вже все позаду. Напевно, жінкам не зрозуміти погляд чоловіка на такі справи. – Вона говорила уривчасто, голосом, що їй самій здавався чужим. – Ти знав, яка Чарлі людина, й знав, що він зробить. Що ж, ти мав слушність. Він нікчемний. Напевно, я не закохалася б у нього, якби не була так само нікчемна. Я не прошу мене пробачити. Я не прошу любити мене так, як ти любив мене колись. Але хіба ми не можемо бути друзями? Коли навколо нас тисячами мруть люди, а монахині в монастирі…
– А вони тут до чого? – урвав її він.
– Я не можу чітко пояснити. Коли я там сьогодні була, в мене з’явилося таке дивне відчуття. Здається, це все має велике значення. Відбуваються такі жахіття, а їхня самопожертва така неймовірна. Так безглуздо, так несумірно, якщо ти розумієш, про що я, перейматися через те, що якась дурепа тебе зрадила. Я надто нікчемна й малозначна, щоб ти про мене думав.
Він не відповів, але й не відійшов, наче чекав, що вона продовжить.
– Містер Воддінгтон і монахині дуже тебе хвалили. Я пишаюся тобою, Волтере.
– Це – новина, раніше ти мене зневажала, що – вже ні?
– Хіба ти не знаєш, що я тебе боюся?
Він знову помовчав.
– Я тебе не розумію. Не можу збагнути, чого ти хочеш.
– Для себе – нічого. Я тільки хочу, щоб ти був хоч трохи не такий нещасний.
Вона відчула, як він заціпенів, і, коли він відповів, його голос прозвучав дуже холодно.
– Ти помиляєшся, думаючи, що я нещасний. У мене забагато роботи, щоб часто про тебе думати.
– Мені спало на думку – може, монахині дозволять мені працювати в монастирі. Їм дуже бракує людей, і
