Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
«Розмальована вуаль»: Митецьке Детективне Вередення
У захоплюючому романі «Розмальована вуаль» від видатного майстра слова Сомерсета Вільяма Моема кожна сторінка переносить читача в атмосферу мистецтва, жаги до відкриттів та розкриття найглибших таємниць. Ця книга — справжнє шедевр, де кожна деталь, намальована словами, виграє власну роль в унікальному полотні сюжету.
Сюжет розгортається у світі високого суспільства Лондона, де героїня, талановита молода художниця, випадково потрапляє в середовище кружального детективу. Вона стикається з суворими канонами суспільства та заплутаними інтригами, які кидають тінь на митецький світ.
Здавалося б, звичайна історія, але автор зумів привнести у неї несподівані повороти та глибокий сенс. Кожен персонаж книги — носій власної таємниці, а кожна подія розкриває новий шар малюнка. Відкриття та втрати, любов та зрада, творчість та кримінал — усе це переплітається в дивовижну симфонію слова.
«Розмальована вуаль» — це не просто книга, це твір мистецтва, що пронизаний великою глибиною душі та витонченістю мовної майстерності. Кожен абзац, кожне речення — немов акварельний мазок на полотні, яке залишає невимитий слід у серці читача.
Тепер ви маєте нагоду потрапити в цей світ завдяки readbooks.com.ua — платформі, що дарує можливість відчути власне дотик до шедеврів світової літератури. Тут слово стає магією, що відкриває перед вами найяскравіші сторінки світового митецтва.
«Розмальована вуаль» — це твір, який змушує задуматися, відчути красу та глибину мистецтва, а головне — покликаний нагадати, що кожне життя — це полотно, яке ми самі можемо розмалювати власними барвами.
Вільям Сомерсет Моем
Розмальована вуаль
Не руш вуалі барвної, яку
Живущі звуть Життям: нехай на ній
Цвітуть химери й віру пломінку
Дарують нам усім; по той бік мрій
Надія й Страх від ранку до смерку́
Тчуть тіні доль при відхлані[1] хмурній.[2]
1
Вона злякано скрикнула.
– Що таке? – запитав він.
Віконниці були зачинені, у кімнаті стояла темрява, але він побачив, як її обличчя раптом скривилося зі страху.
– Хтось щойно смикнув ручку на дверях.
– Ну, напевно, це амà[3] або котрийсь зі служок.
– Вони ніколи в цей час не приходять. Вони знають, що я завжди сплю після другого сніданку.
– Хто ж іще міг бути?
– Волтер, – вимовила вона тремкими губами.
Вона вказала на його черевики. Він спробував їх взути, але, знервувавшись через її тривогу, зробився незграбним, та й, окрім цього, черевики були тіснуваті. Ледь чутно, нетерпляче зітхнувши, вона простягнула йому взуттєвий ріжок. Вона накинула халат і босоніж підійшла до туалетного столика. Маючи коротку стрижку, вона встигла зачесатися ще до того, як він зашнурував другого черевика. Вона подала йому пальто.
– Як мені вийти?
– Краще трохи почекай. Я вигляну й перевірю, чи там хтось є.
– Не міг це бути Волтер. До п’ятої він із лабораторії не виходить.
– Тоді хто?
Вони тепер розмовляли пошепки. Вона тремтіла. Він подумав, що в критичний момент вона здатна втратити голову, й раптом розсердився на неї. Раз ризик був, якого дідька вона сказала, що ні? Вона затамувала подих і поклала долоню на його руку. Він простежив за її поглядом. Вони стояли лицем до вікон, які виходили на веранду. Віконниці на вікнах були зачинені й замкнуті на засув. Вони побачили, як повільно повернулася біла фарфорова ручка на одному з них. Вони не чули, щоб хтось ходив верандою. Їх налякало це безшумне видовище. Минула хвилина, ніщо не порушило тиші. А тоді вони побачили, як, із потойбічною моторошністю, так само ледь помітно, безшумно й лячно, повернулася й біла фарфорова ручка на іншому вікні. Було так страшно, що Кітті, в якої не витримали нерви, роззявила рота, готова закричати. Помітивши це, він швидко затулив їй рота рукою, і її крик завмер між його пальців.
Тиша. Вона сперлася на нього, її коліна тремтіли, й він злякався, що вона зомліє. Суплячись, стиснувши зуби, він відніс її й посадив на ліжко. Вона зблідла, мов стіна, і попри засмагу його щоки теж побіліли. Він стояв поруч неї, заворожено дивлячись на фарфорову ручку. Вони мовчали. А тоді він побачив, що вона плаче.
– Припини, заради Бога, – прошепотів він роздратовано. – Застукали так застукали. Відпиратимемось, та й усе.
Вона стала шукати хусточку, і, знаючи, що їй треба, він подав її торбинку.
– Де твій капелюх?
– Я залишив його внизу.
– О Боже мій!
– Годі, опануй себе. Сто до одного, що це був не Волтер. З якого дива він повернувся б о цій порі? Він ніколи не приходить додому посеред дня, правда?
– Ніколи.
– Даю голову на відруб, що це була ама.
Вона злегка йому всміхнулася. Його глибокий, ніжний голос заспокоїв її, вона взяла його долоню й ласкаво стисла. Він почекав якусь мить, доки вона отямиться.
– Слухай, ми не можемо довіку тут сидіти, – сказав він трохи згодом. – Ти в змозі вийти на веранду й глянути, хто там?
– Здається, я не встою на ногах.
– У тебе тут є коньяк?
Вона похитала головою. На якусь мить він насупив брови, йому уривався терпець, він не мав певності, що робити далі.
Раптом вона міцніше вхопилася за його долоню.
– А що, як він там чекає?
Він примусив себе всміхнутися, і його голос знову набув того ніжного, переконливого тону, яким він цілком свідомо користувався.
– Навряд чи. Та не бійся, Кітті. Ну як це міг бути твій чоловік? Якби він увійшов, побачив чужого капелюха в коридорі, піднявся й виявив, що твоя кімната замкнена, то точно здійняв би бучу. Це, безсумнівно, був хтось зі слуг. Лише китаєць став би так повертати ручку.
Їй відлягло від серця.
– Все одно не дуже приємно, навіть якщо це була лише ама.
– На неї можна натиснути. Якщо доведеться, я нажену на неї страху. Посада чиновника надає небагато переваг, але варто брати з неї, що можеш.
Напевно, він має слушність. Вона підвелася, обернулася до нього і простягнула руки: він обійняв її й поцілував у губи. Від насолоди їй стало аж боляче. Вона його обожнювала. Він відпустив її, й вона підійшла до вікна. Відімкнула засув і трохи прочинила віконниці. Надворі ні душі. Вона вислизнула на веранду, заглянула в чоловікову гардеробну, а тоді у свою вітальню. В обох кімнатах нікого не було. Вона повернулася в спальню й кивнула йому.
– Нікóго.
– Напевно, це був просто обман зору.
– Не смійся. Я злякалася. Іди в мою вітальню й сідай. Я надягну панчохи і взуюся.
2
Він так і зробив, і через п’ять хвилин вона до нього приєдналася. Він курив сигарету.
– Слухай, можна мені коньяку й газованої води?
– Так, я подзвоню.
– Я бачу, тобі теж не зашкодить випити.
Вони мовчки почекали, доки прийде служка. Вона розпорядилося.
– Зателефонуй у лабораторію й запитай, чи Волтер там, – попросила вона опісля. – Вони не впізнають твій голос.
Він підняв слухавку й запитав номер. Поцікавився, чи лікар Фейн на місці, і поклав слухавку.
– Пішов після сніданку і ще не повернувся, – сказав він їй. – Спитай служку, чи він сюди приходив.
– Я не насмілюся. Буде так дивно виглядати, якщо він приходив, а я його не бачила.
Служка приніс напої, й Таунсенд пригостився. На його пропозицію щось випити вона похитала головою.
– Що робити, коли це був Волтер? – запитала вона.
– Можливо, йому байдуже.
– Кому, Волтерові?
В її голосі прозвучав скепсис.
– Він мені завжди здавався досить сором’язливим. Знаєш, деякі чоловіки не можуть терпіти сцен. Йому вистачить клепки збагнути, що скандалом нічого не досягнеш. Я дуже сумніваюся, що це був Волтер, та, навіть якщо й так, на мою думку, він нічого не зробить. Напевно, просто проігнорує.
Вона на мить замислилась.
– Він дуже мене кохає.
– Що ж, тим краще. Обведеш його круг пальця.
Він подарував їй ту свою
