Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем

– Дорогою сюди все, що може розбитися, розбивається, але ця статуя – подарунок благодійника – прибула з Парижа без найменшого пошкодження. Це чудо, не інакше.

Воддінгтонові лукаві очі зблиснули, але він припнув язика.

– Вівтарну картину та кальварії намалювала одна з наших сестер, сестра Сен-Ансельм. – Абатиса перехрестилася. – Вона була справдешня художниця. На жаль, її забрала моровиця. Хіба ви не погодитеся, що вони дуже гарні?

Кітті щось пробурмотіла на знак згоди. На вівтарі лежав букет із паперових квітів, а свічники були аж надто вигадливі.

– Нас удостоїли дозволу тримати тут Святі Дари.

– Справді? – сказала Кітті, нічого не зрозумівши.

– У такі тяжкі часи нас це дуже втішає.

Вони вийшли з каплиці й тим самим шляхом повернулися до кімнати, в якій сиділи спочатку.

– Хочете, перш ніж піти, побачити малят, яких принесли зранку?

– Дуже, – відповіла Кітті.

Абатиса повела їх у крихітну кімнатку з іншого боку коридору. На столі, під покривалом, щось ворушилося. Сестра відхилила покривало й показала чотирьох крихітних голеньких немовлят. Вони були червоні й безперестанку кумедно смикали ніжками й ручками, їхні незвичні китайські личка корчили дивні гримаси. Наче не людські діти, а небачені тваринки невідомих порід, та все одно щось у їхньому вигляді було незвично зворушливе. Абатиса дивилася на них і радісно всміхалася.

– Здається, жвавенькі. Іноді немовлят приносять сюди просто помирати. Звісно, ми хрестимо їх, щойно беремо до себе.

– Лікар буде ними задоволений, – сказала сестра Сен-Жозеф. – Він, напевно, годинами може гратися з дітьми. Коли вони плачуть, варто йому лише взяти їх на руки й так зручно вмостити на згині ліктя, що вони аж сміються від утіхи.

А тоді Кітті й Воддінгтон опинилися біля дверей. Кітті щиро перепросила абатису за клопіт. Та вклонилася поблажливо, але водночас люб’язно й статечно.

– Була дуже рада знайомству. Ви навіть не уявляєте, як нас виручив ваш чоловік. Його нам Бог послав. Добре, що ви з ним приїхали. Напевно, йому дуже допомагає, що вдома його чекає ваша любов і ваше… ваше миле личко. Дбайте про нього, не дозволяйте йому перенапружуватися. Дбайте про нього заради всіх нас.

Кітті запаленіла. Вона не знала, що сказати. Абатиса простягнула руку, й, потискаючи її, Кітті відчувала на собі погляд цих холодних проникливих очей, які дивилися на неї байдуже, та все ж наче з глибоким розумінням.

Сестра Сен-Жозеф зачинила за ними двері, й Кітті сіла в паланкін. Вони рушили в зворотну дорогу вузькими звивистими вуличками. Воддінгтон щось сказав, Кітті не відповіла. Він обернувся, але бічні завіси на паланкіні були завішані, тож він її не побачив. Далі він ішов мовчки. Але коли вони підійшли до річки й вона вийшла, він із подивом побачив, як з її очей котяться сльози.

– Що таке? – запитав він, стривожено скривившись.

– Нічого. – Вона постаралася всміхнутися. – Так, дурниці.

44

Знову на самоті в убогій кімнаті померлого місіонера, лежачи на шезлонгу, зверненому до вікна, зупинивши невидющий погляд на храмі, що через річку (тепер, коли опускавалася вечір, – він знову неземний і прекрасний), Кітті силкувалася дати лад своїм почуттям. Вона й подумати не могла, що цей візит до монастиря так її розбурхає. Вона поїхала з цікавості – нудилася від безділля, та й, стільки днів вдивляючись в обнесене мурами місто на другому березі річки, хотіла хоч одним оком глянути на його загадкові вулиці.

Але, переступивши поріг монастиря, вона наче перенеслася в інший світ, світ поза часом і простором. Здавалося, що в тих порожніх аскетичних кімнатах, серед простих білих стін гуляв якийсь незбагненний, містичний дух. Капличка, така негарна й неоковирна, була жалюгідна в своїй грубості; вона мала те, чого бракувало величним соборам з вітражними вікнами й картинами, – смиренність, і віра, яка її прикрашала, любов, з якою вона була облаштована, наділили її делікатною душевною красою. Та методичність, з якою монахині й далі продовжували роботу в розпалі моровиці, показувала їхню незворушність перед лицем небезпеки та практичність, власне кажучи, майже іронічну, що глибоко вражало. У вухах Кітті досі бриніли ті жахливі звуки, що вона почула, коли сестра Сен-Жозеф на якусь хвилю прочинила двері в лазарет.

А ще вона не очікувала від них таких слів про Волтера. Спочатку від сестри, а тоді й від самої абатиси, та й їхній тон, коли вони його хвалили, був дуже лагідний. Дивно, але Кітті аж запишалася чоловіком, коли почула, що вони про нього такої високої думки. Воддінгтон теж розповідав їй дещо про його роботу, але монахині хвалили не тільки його компетентність (вона знала, що в Гонконзі Волтера вважали розумним) – вони згадували про його дбайливість і лагідність. Авжеж, він умів бути лагідним. Не знайти кращого лікаря для хворих – він надто інтелігентний, щоб дратуватися, а його дотик приємний, прохолодний, заспокійливий. Здавалося, він умів якимись чарами лише своєю присутністю полегшувати страждання. Вона знала, що більше ніколи не побачить у його очах той вираз прихильності, до якого так звикла, що стала вважати просто нестерпним. Тепер вона знала, яка величезна була його здатність любити; якимось дивним чином він наділяв своєю любов’ю цих нещасних хворих, яким більше ні до кого було звернутися. Кітті не відчувала ревнощів, тільки порожнечу; наче в неї забрали опору, до якої вона звикла так сильно, що перестала її помічати, а тепер вона схилилася під власною вагою.

До себе Кітті відчувала тільки зневагу за те, що колись гордувала Волтером. Він не міг не знати, якої вона була про нього думки, і прийняв її оцінку, не озлобившись. Вона була дурепа, й він про це знав, але не зважав на це, бо кохав її. Тепер вона не мала до нього ні ненависті, ні неприязні, а швидше страх і збентеження. Вона не могла не визнати, що він мав дивовижні риси, іноді вона навіть думала, що в нього є якась дивна й неприваблива величність; дивно, що вона не змогла його покохати, але й досі любила чоловіка, жалюгідність якого тепер так чітко усвідомлювала. Провівши стільки довгих днів у нескінченних роздумах, вона точно оцінила Чарлі Таунсенда – він звичайнісінька посередність, примітивна людина. Якби ж вона могла вирвати з серця кохання, що й досі в ньому жевріло! Вона старалася не думати про нього.

Воддінгтон теж був високої думки про Волтера. Тільки вона була сліпа до його чеснот. Чому? Бо він її кохав, а вона його – ні. Що це за вада людського серця – зневажати людину за її кохання? Але Воддінгтон