Розмальована вуаль - Сомерсет Вільям Моем
– То їх там тепер разом із абатисою тільки четверо?
– Ой, ні, інші приїхали замість померлих. Тепер їх шестеро. Коли одна з них померла від холери на початку моровиці, з Кантона приїхали ще дві монахині.
Кітті злегка зіщулилася.
– Вам холодно?
– Та ні, просто хтось пройшовся по моїй могилі.
– Коли вони їдуть із Франції, то їдуть назавжди. Місіонери-протестанти час від часу дістають річні відпустки. Мені завжди здавалося, що саме це – найважче. Ми, англійці, не надто прив’язані до своєї землі, ми почуваємося як удома в будь-якому куточку світу, але французи, напевно, мають зі своєю країною мало не фізичний зв’язок. На чужині їм ніколи не буває по-справжньому комфортно. Мене завжди зворушувало те, що ці жінки пішли на таку жертву. Хоча, напевно, якби я таки був католик, то сприймав би це як належне.
Кітті холодно на нього глянула. Вона все не могла збагнути, чи було почуття, з яким він говорив, вдаваним. Він випив немало віскі й, напевно, був не дуже тверезий.
– Поїдьте, подивіться самі, – сказав він з добродушною насмішкою, швидко прочитавши її думки. – Це далеко не так небезпечно, як їсти помідор.
– Якщо ви не боїтеся, то й мені немає чого боятися.
– Мені здається, вас це розважить. У них там наче шматочок Франції.
40
Річку вони перетнули в сампані.[13] На пристані на Кітті чекав паланкін, у якому її несли по пагорбу до воріт біля води. Через ці ворота кулі ходили по воду, тож вони поспішали туди-сюди з великими відрами на коромислах, розплескуючи її на дорогу, таку мокру, наче після зливи. Носії паланкіна різко гукали їм розступитися.
– Звісно, торгівля зупинилася, – сказав Воддінгтон, що йшов поруч неї. – Зазвичай тут довелося б проштовхуватися між кулі, що носять товар до джонок.
Вулиця була вузька й звивиста, так що Кітті зовсім втратила відчуття напрямку. Багато крамниць були зачинені. За свою мандрівку від пароплава вона звикла до засміченості вулиць у китайських містах, але тут за багато тижнів назбиралися купи покидьків та сміття, і смерділо так нестерпно, що довелося прикласти до лиця хусточку. Проїжджаючи через китайські поселення, вона соромилася пильних поглядів натовпу, але тепер помітила, що на неї якщо й дивилися, то байдуже. Нечисленні перехожі, що старалися триматися подалі одне від одного, йшли у своїх справах, злякані й апатичні. Коли-не-коли, проминаючи будинок, вони чули удари гонга й різкий, затяжний лемент невідомого інструмента. За цими зачиненими дверима лежав покійник.
– Ось ми й на місці, – нарешті сказав Воддінгтон.
Паланкін опустили біля маленьких дверей у довгій білій стіні, над якими висів хрест, і Кітті зійшла. Воддінгтон калатав у дзвоника.
– Не очікуйте ніяких пишнот, знаєте. Вони бідні до сліз.
Двері відчинила китайська дівчинка і, почувши від Воддінгтона кілька слів, провела їх у маленьку кімнату збоку від коридору. В ній стояв великий стіл, вкритий цератою в клітинку, а обабіч стін – прості дерев’яні стільці. В кінці кімнати – гіпсова статуя Діви Марії.
За хвилю зайшла монахиня, низенька й пухкенька, з простецьким лицем, червоними щоками й веселими очима. Воддінгтон, представивши їй Кітті, назвав її сестрою Сен-Жозеф.
– C’est la dame du docteur?[14] – запитала вона, сяючи усмішкою, а тоді додала, що абатиса приєднається до них за хвилину.
Сестра Сен-Жозеф англійської не знала, а Кітті французькою розмовляла погано, але Воддінгтон говорив вільно, швидко, хоч і з помилками, він безперестанку жартував, так що добродушна монахиня заходилася сміхом. Її веселість дуже здивувала Кітті. Вона думала, що віряни завжди серйозні, тож ця дитяча веселість розчулила її.
41
Двері відчинилися – Кітті здалося, що вони похитнулися самі собою, й у маленьку кімнату зайшла абатиса. На якусь мить вона затрималася на порозі, і на її вустах майнула усмішка, коли глянула на усміхнену сестру та Воддінгтонове зморщене, клоунське обличчя. А тоді ступила вперед і простягнула Кітті руку.
– Місіс Фейн? – легенько вклонилася вона. Абатиса говорила англійською з відчутним акцентом, але з правильною вимовою. – Мені дуже приємно познайомитися з дружиною нашого доброго, сміливого лікаря.
Кітті відчувала, як абатиса оцінює її довгим, відвертим поглядом, таким відвертим, що він не здавався грубим; відчувалося, що справа цієї жінки – складати враження про інших і що їй і на думку не спадало з цим ховатися. Зі сповненою гідності привітністю вона жестом запросила гостей сісти і сіла сама. Сестра Сен-Жозеф, яка й досі всміхалася, але нічого не казала, стояла збоку, трохи позаду від абатиси.
– Я знаю, що ви, англійці, любите чай, – сказала абатиса, – тож я розпорядилася, щоб його принесли. Але мушу перепросити, якщо його подадуть на китайський манер. Я знаю, що містер Воддінгтон віддає перевагу віскі, але, боюся, цим я не можу його пригостити.
Вона всміхнулася, і в її серйозних очах зблиснуло лукавство.
– Годі вам, ma mère, як вас послухати, то я гіркий п’яниця.
– Якби ж то ви могли сказати, що ніколи не п’єте, містере Воддінгтон.
– Можу сказати, що ніколи не п’ю, хіба щоб напитися.
Абатиса засміялася й переклала ці зухвалі слова французькою для сестри Сен-Жозеф. Вона скинула на Воддінгтона довгим, сповненим симпатії поглядом.
– Ми мусимо заплющувати очі на звички містера Воддінгтона, бо кілька разів, коли в нас взагалі не було грошей і ми не знали, як нагодувати своїх сиріт, містер Воддінгтон прийшов нам на допомогу.
Дівчинка, що відчинила їм двері, тепер увійшла, несучи тацю з китайськими чашками, чайником і маленькою тарілкою французьких печивок, медленок.
– Ви мусите скуштувати медленки, – сказала абатиса, – бо сестра Сен-Жозеф сама їх спекла сьогодні вранці.
Вони стали розмовляти про буденні речі. Абатиса запитала Кітті, як довго та прожила в Китаї й чи дуже її втомила дорога з Гонконгу, чи бувала вона у Франції й чи не виснажує її тутешній клімат. Розмова була звичайна, хоч і дружня, але за таких умов набула своєрідної гостроти. У кімнаті було дуже тихо, не вірилося, що вони перебували в серці
