Курилася доріженька - Роман Купчинський
— Е, ви говоріть своє, а я своє кажу. Стрільці підуть так само, як і військо, а нам навіть знати не дадуть. Ну, бувайте здорові,— закінчив сумовито. — А як будете десь за Львовом, то згадайте мене, старого.
Подав Зваричеві руку і побіг підтюпцем у сторону каварні. Може, знову шукати достовірного джерела на якусь іншу чутку… Зварич довго стояв на вулиці і думав над тим усім. Все складалося на те, що слова старого учителя були правдиві, але чогось ціле його єство бунтувалося проти зовсім логічних висновків.
— Як же ж?! Австрія мала б програти війну? З ким?! З неграмотними москалями… Австрія, яка мала знамениту техніку, вишколене військо, прекрасних генералів?!. Мав би ж німецький дух, німецька солідність упокоритись перед отими москалями, яких маленька Японія збила на капусту?!. Що ж тоді зі стрілецькими мріями?! Де похід на Україну, де визволення російських українців з-під кормиги білого царя?!.
— Ні, це неможливе, — рішив Зварич. — Може, якісь місцеві невдачі і були, але то ще не програна!..
Отак сам себе розваживши, аж веселіше відітхнув і пішов «на кватиру». Спакується тепер, а по вечірній збірці зараз у дорогу до Бужан.
Але вечірня збірка принесла несподіванку. Головний командант не пустив нікого додому, а сам кудись пішов.
Вже добре смеркалося, а його ще не було назад. Стрільці поклалися на подвір’ї і на всі лади розбирали наказ команданта. Одні казали, що віднині всі будуть мешкати разом в одній з казарм, другі — що, імовірно, ще цієї ночі від’їдуть кудись.
Зваричеві це не дуже було на руку, бо хотів конче ще скочити до Бужан. Але зміна в дотеперішнім житті цікавила, а навіть дуже радувала його. Ось тепер лежить він серед трьох соток товаришів, чує їх розмови, віддихи, бачить огники папірос, що блимають де-не-де в пітьмі, і почуває, що це табір війська, і почуває себе членом цього табору. Прикувала їх чиясь воля, але приємно є почувати силу цієї волі над собою.
Десь коло 10-ї години вночі вернув головний командант, і стрільці заворушились. Повставали, цікаві, що за вісті приніс зі собою їхній верховод.
Командант закликав до себе сотенних, і за хвилю прогули накази:
— Сотні! Збірка в лавах!
Головний командант станув напереді і скомандував:
— Перша сотня, на мій приказ: Позір! Ходом руш!
Виступили стрільці рівним кроком, аж застогнала заспана земля. Вже із-за воріт Зварич оглянувся: друга сотня стояла далі на подвір’ї і не йшла за ними.
«Тільки ми!» — подумав не без гордости, хоч ще не знав, куди йдуть і чого.
Командант Сроковський підвів їх до недалекої казарми і ввійшов на подвір’я.
— Певно, будемо тут мешкати! — шептали між собою стрільці.
Сотня станула біля якогось будинку, і Зварич побачив, як командант підійшов до гуртка австрійських старшин і щось одному з них зголосив. Австрійський старшина хвильку з ним балакав, а потім звернувся до своїх і видав якісь накази. Вмить відчинилися двері будинку, і вояки почали виносити звідтіля кріси.
— Роями відбирати! — кликнув Сроковський, і перший рій кинувся прожогом на цінний набуток.
Кріси! Це ж радість!! Але, на диво, кріси ці щось зовсім не такі, які кожний бачив стільки разів.
— Верндлі! — сказав згірдливо хтось, приглянувшись докладніше.
— На один набій! — додав сотенний командант.
Коли сотня розібрала вже кріси, кожний дістав два картони набоїв. Тяжкі були і ледве влізалися в кишені плащів та загорток.
Роздача зброї так захопила Зварича, що він і часу не мав подумати, чому так негайно роздають її. Щойно як з глибини подвір’я надійшов невеличкий відділ війська і станув перед сотнею, Зварич зрозумів: ідуть на позицію..
Мороз пішов поза шкірою на цю думку, але не зі страху, а з несподіванки, що ось незадовго може прийти казочна, не знана ближче подія — бій.
Впала на ряди спершу німецька команда, яка рушила з місця австрійський відділ, а за ним і українська, від якої двигнулася стрілецька сотня.
Задудніла від соток ніг мурована дорога, а гупіт глухо підбився від сонних домів. Швидким кроком подалися обидва відділи в сторону сходу. Стрільці марширували мовчки. Кожний немов боявся порушити мовчанку невідповідним словом. Тільки напереді балакав щось командант Сроковський до сотенного. Незчулися стрільці, як оставили послідні хати міста за собою…
Перед ними простяглася безмежна темна площина землі, така безмежна, як тільки це можливе в хмарну ніч.
Звичайні маленькі хлопські нивки зіллялися тепер в одно безкрає море, що скривало в собі не одну тайну, не одну несподіванку, яка на війні все гірша від найстрашнішої дійсности.
Стрільці марширували вже з півгодини, а ще нікому язик не розв’язався. Роздача крісів, вимарш із Золочева і незнана ціль так полонили їх думки, що кожний балакав весь час тільки з самим собою.
— Станути!.. Станути!.. Станути!.. — пішло з одної чвірки до другої.
Сотня спинилася біля якихсь корчів, що ледве виднілися при дорозі. Австрійський відділ зійшов з дороги наліво і потонув у пітьмі…
Стрільці рушили направо. Туди йшла якась польова доріжка, якої тільки клапоть просвічував крізь темряву, решта губилася серед чорного поля.
Командант Сроковський стояв на перехресті доріг і говорив притишено до проходячих чвірок:
— Зараз на полі робимо розстрільну! Вважати наперед себе і слухати наказів.
Повторяв ці слова що якийсь час, так що всі почули і кожний повторяв їх собі з десять разів. За дорогою розвинулася сотня в розстрільну і підійшла молем наперед.
— Долів! — пішло шепотом з уст до уст.
Всі полягали, де хто стояв… Зварич приліг на якійсь межі, маючи перед собою корч чи, може, граничний горбок. Думав собі, що це заслоняє йому вид і він нічого не побачить напереді, але боявся рушитись, щоб не псувати рівної лінії.
— Товаришу! — почув біля себе шепіт. — Будьте такі добрі: покажіть мені, як обходитися з тим верндлем.
Обернувся і побачив, що до нього підліз його сусід по розстрільній.
— Я сам перший раз маю такий кріс у руках! — признався Зварич. — Питайте сусіда наліво.
Але товариш не квапився шукати другого сусіда. Здається, радий був, що зблизився і заговорив до когось, бо далі лежав коло Зварича.
— Думаю, що нам пояснять, як прийде що до чого, — додав, немов на своє оправдання, що не відходить.
Зварич теж радий був, що біля нього є хтось другий. Страшно не страшно, але всетаки неприємно в таку темну ніч вижидати ворога самому.
— Як думаєте, товаришу, чого нас випровадили тут? — питався сусід.
— Мусить бути щось зле на фронті. Певно, москалі десь
