Курилася доріженька - Роман Купчинський

— А ви православний челавік?

Полонений заперечив.

— Що ж? Татарин, вірмен?

Полонений хвильку вагався, а далі, глянувши на окруження, відповів:

— Я… єврей!

***

Перші полонені, хоч їх було небагато, бо тільки один і то жид, дуже причинилися до вспокоєння розбурханої уяви застрашених золочівців.

Нехай, думали люди, нині один, але завтра може прийти тисяча або й більше… Вже сам факт, що австрійці взяли когось у полон, доказує, що москалі мусили десь утікати. Дехто із професії полоненого витягав потішаючі консеквенції. Мовляв, фельчер — санітет ніколи не йде напереді. Значить, австрійці зайшли на зади москалів, коли аж фельчерів полапали. Нікому і на думку не прийшло догадатися, що фельчер міг зовсім добре сам особисто уложити план свого полону, а австрійські війська не мусили при тім побіджувати.

Але такої єресі ніхто не допустився, і золочівці йшли того дня спати спокійно і безпечно, певні, що на східному фронті все в порядку.

***

Другої днини Зварич дуже рано схопився. Цим разом вирвала його зі сну не втеча золочівців з міста, а вчорашнє іменування. Він же ж старшина і мусить бути перший на збірці! Швидко зібрався і вийшов надвір.

Місто вже пробудилося, але ще не шуміло своїм звичайним гамором. Десь далеко торохкотіли вози по битій дорозі. Либонь, якийсь військовий обоз або зігнані з сіл «форшпани».

Від самого досвітку гуділи на сході гармати. Але цей гук інакший був, як попередніми днями. Не такий придушений і сильніший немов. Видавалося, що приблизився, або, як дехто догадувався, в бій вступила тяжка артилерія. Раннє повітря дрижало від далекого гримоту, розколихане, мов вода на ставі. Гур-гур-гур! — немов хтось великим і тяжким маглем рухав.

Золочів пильно прислухувався до тих гуків, але, на око, нічого не робив собі з цього. Як кожного іншого дня, спішились перекупки на торговицю, їхав до раннього потягу возій, а купці з тріскотом підносили засуви по крамницях. На Валах, що тільки назву таку задержали, а були, властиво, міським городом, теж нічого не змінилося. Біля брами до казарм, так, як і вчора, лежали покотом люди. Це покликані до війська останні резерви, що по кілька днів ждали на своє призначення. Ніхто ними не займався, ніхто не журився. Був наказ: прийти і ждати, от вони і ждали — так, як український селянин уміє ждати.

Поприїздили своїми возами, з жінками та дітьми, попривозили собі харчів і ждали. Спали на голій землі біля казарми, під кущами та на лавочках городу, дякуючи Богу, що погода держалася, а то були б зразу зазнали лиха.

Легенька сиза мряка, що раннім ранком стелилася по городі, виглядала, мов видих соток зажурених грудей, а не випари брудного міського ставу.

Зварич сів на порожню лавочку і дивився на мобілізованих. Деякі з них уже повставали і милися при джерелі, деякі, помившись, голосно відмовляли молитви, але багато ще спало. Ці останні немов прочували, що тільки їх спокійного сну — ось тут, на голій землі біля казарми.

Жінок мало було. Вони або приїздили щодня довідуватися до чоловіків, або — котрі здальша — ночували на передмістях Золочева і приходили рано зі сніданком. Тільки ті, які не мали чи не хотіли заїздити нікуди, ночували таки при чоловіках і надавали цілій групі мобілізованих вигляду зовсім не військового.

Біля Зварича проходив якийсь старший вже селянин, вертаючи від джерела. Свіжовмите лице блистіло в раннім сонці матовим бронзом, а з-під навислих густих брів дивилися в далечінь спокійні сиві очі. Шпакувате волосся, мокре ще від води, спадало на чоло, де-не-де розкриваючи поясок білішої шкіри — знак від капелюха. Петрові захотілось побалакати з ним хвильку.

— Слава Богу! — привітав селянина, коли він зрівнявся з лавочкою.

Селянин повернув у його сторону голову і повагом віддав привіт:

— Слава навіки.

— Ви також до війська?

— Аякже… Ось уже третій день чекаю отут! — і показав головою на браму казарми.

— А ви звідки?

— З Утіховець.

— Знаю, — відповів Зварич. — А я з Бужан. Знаєте, де це?

— Чому не знати! Буде півтори милі звідси. Їздив колись туди за кіньми.

— Сідайте трохи, як маєте час, — промовив Петро. — Поговоримо…

Селянин приглянувся уважно Зваричеві і стоячи запитав.

— А ви чий будете?

— Я від професора! Городюк називається… Може, знаєте його?

— Знати не знаю, але чув за нього.

Видно, ці Петрові генералії вистарчили селянинові, бо він приступив ближче і сів на лавку.

— Ви кілько літ маєте? — запитав Петро.

— В Спасівку минуло сорок і один.

— І ще вас кличуть? — здивувався Петро.

— О, ще й старших кличуть. Тут є з нашого села трьох таких, що їм за місяць сорок і два буде, а ще їх закликали.

— То ви вже десь давно жонаті?

— Шіснайцять років. П’ятеро дітей у мене, а найстарший то вже до п’ятої кляси гімназії йде.

На згадку дітей бронзове лице припало сніддю. Очі під навислими бровами дивились хвилю в далеке невідоме, а далі потупились на землю. З грудей вирвався глибокий віддих.

— Та що! Нема апеляції… кличуть, то треба йти. Мусиш. А ви? — звернувся селянин до Зварича. — Також ідете?

— Я ще не мушу, але йду добровільно. До Українських січових стрільців.

— Чув я, що багато йде добровольців. Що ж… Молоді хлопці… кортить.

— Не те що кортить, а треба, — доказував вчительським тоном Зварич. — Україну мусимо від москаля відбити.

— Україну, кажете… А багато ж вас є?

— Ну… буде… — зам’явся Зварич, — буде зо двайцять тисяч.

Селянин посміхнувся.

— Двайцять тисяч… Багато воно і мало. В москаля сто раз тільки буде.

А трохи помовчавши, спитав:

— То в москаля також є Україна?

Зварич злісно скривив уста. Маєш тобі галицького українця. Такі питання ставить! Але, подумавши, що золочівський повіт не такий-то свідомий, простив селянинові нещасливий запит.

— Є в москаля Україна. І то багато більша, як у нас… Дивно, що ви про це нічого не чули, — додав з докором.

Селянин, видно, вичув злість у словах Зварича, бо старався справу загладити.

— Та дав би Бог, щоби там Україна була велика. Недовго москаль воював би з нами, сили не стало б.

— І не буде довго воювати, — запалився Зварич. — Ми як тільки ввійдемо тамтуди, зараз народ стане за нами…

— Проти царя ніби?! — перебив недовірливо селянин.

— А ви як гадали!?.. Певно, що так. Досить їм московської неволі. Чекають там на нас, і ми підемо до них.

Селянин